Сторінка
2

Наука

Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилі­тарних задач число перетворилося на основоположний елемент сві­тосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові ос­нови не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, ас­трономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності лю­дини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що сто­суються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції зай­мала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знан­ня у такій моделі постало у вигляді дедуктивне упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні переду­мови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виво­дилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил де­дуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.

Дедуктивістська модель раціоналізму лежить в основі метафізи­ки давньогрецького філософа Арістотеля і розвивалась філософа­ми і вченими в ХУІІ-ХХстст. Розвиток науки тривав і в середні віки: філософії, логіки, лінгвістики, медицини, математики та ін. Наукові дослідження нерідко проводилися у монастирях, що бла­гословлялись церквою, одночасно інквізиція вела жорстоку боротьбу з вченими, що замірялися на релігійну доктрину і авторитет церк­ви. Звичайно ж, складне духовне життя середньовічного суспіль­ства не могло скасувати об'єктивного прагнення людей до знання і освіти. Вже з XI ст. виникає медична школа в Салерно, в 1660 ро­ці офіційно утверджується Паризький університет Сорбонна, ви­никають університети в Болоньї, Оксфорді (1167), Кембриджі (1209), Саламанці, Падуї, Празі (1347), Кракові (1364) та в інших містах. Університети стали скарбницями знань, спеціалізація нау­кового знання ще відсутня, значне місце в навчальному процесі займала теологія, але поступово розширюється викладання ариф­метики, геометрії, астрономії, медицини, логіки та інших світських галузей знань. Науковий розвиток прискорився в епоху Відроджен­ня, якому сприяло зародження капіталістичних відносин, розвиток торгівлі і мореплавства, секуляризація суспільного життя. Значний внесок у розвиток науки вклали Андреас Везалій, Микола Коперник, Парацельс (справжнє ім'я Філіп Теофраст фон Гогенгейм), Галілео Галілей, Джордано Бруно та інші.

У XVII - XVIII стст. наука оформлюється як соціальний ін­ститут. В Європі організуються наукові спілки і академії, друку­ються перші наукові журнали. Перші академії виникли в Італії: у 1560 р. в Неаполі, 1603 р. у Римі - Академія рисі (від девізу «очі вченого повинні бути такі ж пильні, як і очі рисі»). У 1660 р. заснована Англійська Королівська спілка, у 1635 р. - Французька академія та ін. Перший вищий науковий і навчальний заклад слов'ян - Києво-Могилянська академія (створена в 1701 р.) становила великий на­уковий і культурний центр, де вивчалися сім вільних наук: рито­рика, граматика, поетика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Досліджувався і викладався комплекс тогочасного філософського знання: діалектика, логіка, фізика, психологія, метафізика, гносео­логія. Акценти у філософії і науці робились на критиці теологічно­го світосприйняття, проблемах пізнання світу, ролі розуму, відчут­тя і мови у гносеології, людині, природничонаукових уявленнях про природу та ін. У Києво-Могилянській академії займалися нау­ковою і викладацькою діяльністю великі українські мислителі - Петро Могила, Єлисей Плетнецький, Феофан Прокопович, Степан Яворський, Георгій Коніський та ін. Згодом сформувалося інше розуміння світу, природи, простору та інших онтологічних основ буття. Новизна в тому, що в античні і середні віки космос уяв­лявся кінцевим і субординированим світом, а пізніше мислителі вчили, що Всесвіт нескінченний, єдиний і має свої закони розвит­ку. Раніше простір сприймався як сукупність унікальних місць і подій: подія, що сталася в одному місці, може трапитися і в ін­шому. Нове світосприйняття стало ототожнювати простір з гео­метричною відстанню, яка однорідна (Рене Декарт). У контексті нового світосприйняття природа розглядалася як механізм, пояс­нювалась з позицій притаманного природі переважно механічно­го порядку. Міфологічні і теологічні герої поступово витискались зі світу природи, і їх місце займали наукові уявлення. Тоді ж змінилася природа наукової реальності. Із зародженням експери­ментальних наук з'ясовувалося, що для розуміння наукової раці­ональності не досить доводів розуму і логічної чіткості, запропо­нованих античністю і Середньовіччям. У рамках нової концепції наукової раціональності необхідно обґрунтувати місце аргумен­там, що йдуть від досвіду і експерименту. Таке обґрунтування на основі індуктивістської моделі наукового знання зроблене Френ-сісом Беконом і розвинене філософом Джоном Міллем. Критері­єм доведеності наукового знання в індуктивістській моделі нау­кового знання стали вважатися досвід, факти, отримані в процесі спостереження і експерименту, а завдання, задачі логіки зводять­ся до встановлення логічної залежності положень різної спіль­ності від фактів. Таке розуміння наукової раціональності тоді за­довольняло критичну допитливість вчених, що вирішували питання теорії і практики розвитку науки.

У XIX - XX стст. наука переживає якісно новий етап станов­лення, формуються нові способи її організації: науково-дослідні інститути з потужною технічною базою, промислові лабораторії прикладного характеру, науково-виробничі комплекси, міжгалу­зеві лабораторії. Міжгалузеві лабораторії чітко орієнтовані за те­матикою досліджень, тому що покликані розв'язувати конкретні виробничі завдання. Такі завдання важкі, багатоаспектні, вимага­ють міжгалузевого підходу. Тому до їх діяльності залучаються вчені різних спеціальностей. У таких формах організації наукової діяльності важко провести межу між фундаментальними і при­кладними дослідженнями. Сучасна наука тісно пов'язана з всіма соціальними сферами суспільства, тому що передові наукові знання гостро необхідні промисловому і сільськогосподарському вироб­ництву, управлінню суспільством, духовній і військовій сферам, політиці, ідеології, міжнародним відносинам. Рівень розвитку на­уки, ЇЇ потенційні і актуальні можливості стають стратегічним фак­тором соціально-економічного розвитку сучасного суспільства. На­ука має більш аніж двохтисячолітню історію становлення. У процесі розвитку наука пройшла ряд етапів, стадій, що дозволяють вия­вити деякі закономірності її розвитку.