Сторінка
5

Китайська філософія

В історії Китаю конфуціанство пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до й. е. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого мотиву суспільного життя людини, та адміністративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. е., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування неоконфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.

Опозицією конфуціанській теорії людського обличчя стала концепція небесного - що не пізнається і не виражається словесно-понятійно (дао, даосизм). Дуже часто у протистоянні конфуціанства і даосизму європейські мислителі вбачали відмінність небесного, непізнаного (дао) філософського - даоцзя (конфуціанства) і небесного релігійного (даосизму). В усякому разі, такий висновок напрошується з конфуціанських роздумів про даосизм. Історія даосизму інтерпретувалася як поступова деградація філософського вчення і перетворення його у релігійну практику. Але заради справедливості варто підкреслити: у класичному для даосизму тексті «Дао де Цзин» поняття даоцзя і даоцзяо вживаються як взаємозамінні; у самому ж даосизмі - релігійна практика часто продовжує і доповнює філософське вчення.

Засновником даосизму вважають напівлегендарного мудреця Лао цзи - буквально Престарілий мудрець або Престаріле немовля (УІ-У ст. до н. е.), якому приписують авторство «Дао де цзин». Історичність Лао цзи і досі піддається сумніву. За деякими джерелами, Лао цзи сучасник Конфуція, родом із царства Чу. Служив хра-нителем бібліотеки царства Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм. Переконавшись у неможливості реалізувати своє вчення, вирішив подорожувати на Захід. У період династії Хань особистість Лао цзи проголосили втіленням дао, що існувало до Неба і Землі, і почали шанувати як вище лаоське божество - Дао цзюнь - Престарілий государ. У межах даосизму виникло вчення Лао цзи про багаточисленні ідеї моралі, справедливості як мудрі наставницькі поради стародавніх правителів, у тому числі і міфічного Жовтого Імператора - Хуан ді, який відкрив таємницю лаоського вчення моралі і справедливості. У період проникнення до Китаю буддизму поширюється доктрина просвітництва варварів (хуа ху), за якою буддизм виник як проповідь Лао цзи, який тоді подорожував по Індії. Пізніше у лаоських школах ідея просвітництва варварів сприймалася як єдине (лаоське) джерело даосизму і буддизму.

В історії даосизму виділяється два етапи: зародження і формування - до II ст. до н. е. і з II ст. - розвиток сформованого напрямку. Канонічна лаоська література охоплює трактати: «Дао де цзин» і «Чжуан цзи». У IV ст. н. е. починається формування канону лаоської літератури, що потім об'єднав велику кількість творів з різних питань лаоської теорії та культової практики.

Основами для даосизму, як і для всієї класичної китайської філософії, виступають поняття доброчесність - благодать (дао і де). Дао і де співвідно сяться як принципи, що породжують і плекають породження. Але на відміну від конфуціанців даосизм говорить про існування двох Дао - безіменного (у мін), що породжує небуття, і має назву (ю мін), що породжує буття речей. Дао, що має назву, трактується подібно конфуціанському осмисленню: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, змінюється разом із світом. Дао - благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао - предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне - це самітнє й окреме від усього, початок світу, що даоси називали ще предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна і перебуває у спокої. Благодать не доступна сприйманню і пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на зразок порожнистого простору, де потім появляються речі. Безіменна благодать (дао) передує всьому світу, у тому числі і Верховному Імператору, вищому божеству. Ця благодать (дао) містить у собі усі речі і символи в стані пневми (ци) - що буквально означає пар над жертовним рисом, який вариться. Безіменну благодать (дао) називають ще таємничою тотожністю, де усі речі існують у вигляді єдиної пневми, а це виражається символом У- відстутністю-небуттям. У «Дао де цзип» таємнича тотожність визначається як цілісна річ-хаос (у-хунь). У трактаті «Чжуан цзи» говориться, що це відсутність самої відсутності або те, що оречевлює речі, але не є річчю. Пізніше положення з «Чжуан цзи» стають класичним визначенням безіменної благодаті (безіменного дао).

Термін відсутність-небуття також має дослівне значення: танцюрист з пір'ям у руках, лексичний зміст - не мати. Джерелом виникнення такого поняття у даосизмі є культ довголіття і продовження життя, що мав поширення у Китаї на межі ІІ-І тисячоліть до н. е. і оформився в III ст. до н. е. в особливе вчення про безсмертя. Ієрогліф сянь (безсмертний) первісне зображував якусь пернату істоту, можливо, шамана, що летить у височінь, і мав дієслівне значення - злітати, линути вгору. Пізніше вчення про безсмертя (сянь сюе) стало однією з найважливіших доктрин даосизму і втілене в лаоській релігійній практиці, спрямованій на досягнення повної єдності людини з благодаттю (дао). Так, у «Чжуан цзи» розповідається про безсмертних людей-духів (шень-жень), які дбають про живу природу, харчуються вітром і п'ють траву і навіть перевершують досконаломудрих. Лаоське вчення про безсмертя спиралося на уявлення, що людина - це єдність душі і тіла, а тому людський дух вічно не живе, якщо відокремлений від тіла. Дух гине зі смертю тіла і розчиняється у світовій пиевмі (ци). Але Дао-універсум вічний, отже, вічною може бути і подібна до нього людина. Досягти безсмертя - означає досягти повної єдності з Дао, що відображається у духовному і фізичному безсмерті, набутті людиною ряду надприродних здібностей. Даоська релігійна практика та алхімія розробляли механізм досягнення безсмертя.