Сторінка
1

Концепція людини: підходи і тлумачення

Пам'ятаючи, що жодна думка не може претендувати на кінцеву, завершену істину, доцільно зупинитись лише на окремих міркуваннях з приводу сучасного тлумачення концепції людини.

Практична потреба зосередитись на цьому питанні викликана різнотлумаченням термінів „індивід", „індивідуальність", „особа", „особистість", що спостерігається не лише в усному мовленні на рівні буденного спілкування, а й в навчальні роботі, і, навіть, в літературних джерелах, в т.ч., наукових. Таке „розмаїття", в першу чергу, стосується тлумачення пар понять „індивід-особа", „індивідуальність-особистість" [5, 346; 11, 306-308; 12, 288-290]. В окремих джерелах знаходимо міркування над співвідношенням понять „людина", „особа", „індивід", „індивідуальність", але відсутній термін „особистість" - він навіть не виокремлений в самостійне поняття [2, 65].

Більше того, в сучасній теорії та практиці ці терміни часто використовуються без чіткого означення їх суті, без обґрунтованого розмежування, внаслідок чого одне поняття підмінюється іншим.

Думається, що джерела розходжень в тлумаченні і застосуванні згаданих термінів знаходяться в різних концептуальних підходах до питання про походження і сутність людини, тобто в розмаїтті концепцій людини, для яких характерна множина альтернативних означень людини і взаємовиключних гіпотез її походження. Хоча б згадаймо давно відому дефініцію людини як „двоногої істоти без пір'я" .

Історія людської думки не знала важливішої проблеми, як осягнення сутності самої людини. Зокрема, Аристотель сприймав людину „політичною істотою", що реалізує свою природу лише в державі. В нього, фактично вперше, визначена соціально-політична сутність людини [10, 307].

Християнський філософ Фома Аквінський дотримувався концепції людини як одухотвореної тілесної істоти, для котрої характерна єдність душі і тіла, і котра перебуває між світом тварин, до якого „тягнеться" своєю тілесністю, та світом ангелів, до якого прагне своєю духовністю. Філософ-теолог акцентує на взаємодії духовного і тілесного в людині як „образі і подобі Божій", причім віддає всі пріоритети духовному, яке людину возвеличує, і мінімізує позитивну роль тілесного, яке людину понижує до тварного [5, 342-343].

Інші пріоритети в людській сутності бачить класик німецької філософії Іммануїл Кант: для нього - зміст людини в її моральності. Цим наголошується не лише на духовності людини, що виявляється в її спрямованості на осягнення Вищих Божественних Істин, а й на душевності, що полягає в доброчесному і доброчинному ставленні людини до людини і що недоступне іншим живим істотам [5, 343]. Колега І. Канта по „філософському цеху" Георг Гегель переконував, що людина - це духовна істота, яка є продуктом Світового Розуму. Так відбулась об'єктивація проблеми сутності і походження людини: духовна сутність і походження людини мають Вселенський характер [1, 175].

Інший німецький мислитель - Карл Маркс - дає дефініцію людини як істоти, що формується і визначається сукупністю суспільних, насамперед, виробничих відносин. Тим самим, проігноровані духовні начала в людині і абсолютизовані начала соціально-економічні [10, 311].

Відомий російський філософ Микола Бердяєв, відносячи людину до духовних істот, вважає свободу її головною сутністю. Так відбувалось поєднання духовних і соціальних факторів у визначенні сутності людини.

Світоч української думки Григорій Сковорода бачив людину Мікрокосмом („Малим порядком") за аналогією з Макрокосмом („Великим порядком"). Причім, в такому Мікрокосмі зосереджуються всі позитивні духовні сили Макрокосму, внаслідок чого сама людина виступає носієм „розумного серця" і „сердечного розуму", наділяється „містичним гнозисом" як здатністю до пізнання невідомого, в тому числі, до самопізнання, та „містичним еросом" як любов'ю до таємничого, насамперед, до Бога. Людина, в розумінні Г.Сковороди, володіє трьома видатними якостями, які визначають її сутність: вмінням віднайти свій „сродний труд" (споріднену працю як особисте покликання), обмежуватись щонайнеобхіднішим (поміркований аскетизм); бути вдячною (євхаристія) [10, 313]. В згаданих якостях людини знаходимо три грані її сутності - природну, соціальну і духовну. Зауважимо, що це - найбільш об'ємний підхід до визначення сутності людини з усіх вищезгаданих, які також, в тій чи іншій мірі, з акцентом на те чи інше начало, вказують на природне, соціальне і духовне коріння людини як Вселенського Явища.

Однак, слід згадати, що з названих трьох сутнісних начал людини в попередній період розвитку вітчизняної науки відверто ігнорувалось начало духовне і акцент періодично переносився то на біологічну, то на соціальну основу людини. Людина вважалась або біосоціальною істотою, що означало первинність природного щодо соціального, або істотою соціоприродною, що утверджувало пріоритет соціального над біологічним. Але в обох випадках духовне включалось до складу соціального, підпорядковувалась йому як частина цілому.

Закономірно, що навчальні і академічні літературні джерела вказують на непослабну увагу, яку надають фахівці проблемі єдності і взаємодії природного та соціального [10, 314 -315], біологічного і духовного [4, 249-250; 7, 159; 10, 315-316].

Якщо систематизувати концепції людини, відомі в історії людської думки з давніх часів до нашої доби, зосередившись на спільному та відмінному в калейдоскопі теорій та ідей, то побачимо певну диференціацію поглядів на сутнісні начала людини.

Насамперед, чітко виокремлюється природне начало, що вказує на людину, як на живу істоту [3, 210], для якої характерні дві головні ознаки - обмін речовин з навколишнім середовищем, в суті чого лежить споживання заради продукування життєвої енергії, та інстинктивна поведінка, котра полягає в реагуванні на сигнали зовнішнього середовища, іншими словами, в споживанні зовнішньої інформації. В підсумку, людина, як жива істота є „споживачем": споживає речовину для вироблення енергії і споживає інформацію для визначення шляхів і цілей споживання виготовленої енергії. Коротко, людина - це жива істота, що споживає енергію та інформацію. За переконанням більшості психологів і філософів, біологічна основа людини в значній мірі обумовлює соціальний та морально-психологічний аспекти її діяльності [2, 64].

Наступним бачимо соціальне начало, що перетворює людину в індивіда, для якого притаманні дві характеристики - здатність до праці як процесу створення необхідних для споживання благ та участь в комплексному спілкуванні, насамперед, мовному. Отже, людина індивідуалізується, співвідносячись чи контактуючи з оточенням, перш за все, соціальним [6, 122]. Бо індивід створює спільноту (спільно з собі подібними індивідами) і себе самого в цій спільноті, тобто індивід є тільки там, де є спільнота, як результат його діяльності, і спільнота (соціо) є тільки там, де є сукупна діяльність індивідів. Індивід творить спільноту, спільнота формує індивіда - і все це для та через виробництво життєвих благ, як матеріальних, так і духовних. В підсумку, людина як індивід, є „виробником": виробляє необхідні для її життєдіяльності блага і також формує відносини з іншими індивідами - учасниками виробничого процесу. Простіше, виробляє блага і відносини.