Сторінка
2
Нарешті, знаходимо духовне начало, що підносить людину до рівня особи, для якої основними характеристиками є усвідомлене сприйняття світу, котре завершується формуванням системи знань, та цілеспрямована творча діяльність, котра зорієнтована на пристосування предметів і явищ світу до потреб людини. В підсумку, людина як особа є „творцем": створює нову систему знань і створює новий світ, перетворюючи наявний згідно зі своїми інтересами. Простіше, творить свій світ і себе в світі.
Закономірно, що психологи в структурі особи бачать три рівні: емоційний, як наближений до природи; пізнавальний, як „зав'язаний" на взаємодію з оточенням; світоглядно-творчий, як спрямований на перетворення оточення, котре не відповідає потребам особи [2, 67].
Необхідно зауважити, що чіткої межі між природним, соціальним і духовним началами не має і бути не може - вони випливають одне з одного, а також обумовлюють одне одного, впливають одне на одного. Наприклад, елементи соціуму знаходимо глибоко в природі: птахи, що будують гніздо, і бджоли, що трудяться на квітці та у вулику, теж по-своєму працюють, спілкуються, - а це вже своєрідна „пропедевтика" до соціального начала. Або ж така соціальна дія, як праця, вимагає управління, що передбачає творче цілепокладання, - а останнє є не просто „вступом" до духовного, а безпосереднім, високорівневим духовним процесом.
Таким чином, сутність людини - в єдності природного, соціального і духовного начал, завдяки чому вона охоплює і пронизує своєю творчою діяльністю всі сфери буття. Саме така творча „всепроникність" людини робить її могутньою глобальною силою.
Трисутність людських начал підтверджується і узгоджується з відомою теологічною тезою - людина є „образом і подобою Божою". Отже, вона має бути на своєму людському рівні триєдиною, як Триєдиний Бог на своєму Божественному рівні. Прослідкуємо такі паралелі. Перша іпостась Божественної Трійці - Бог-Отець, як Творець, як Першопричина Світу. Першою іпостассю трисутньої людини є істота, що виявляється через природне начало, - людина як істота є першопричиною себе самої як індивіда і як особи. Друга іпостась Божественної Трійці - Бог-Син як джерело Добра, Істини і Краси, тобто всього того, що він приніс у світ і чого навчив людей. Другою іпостассю трисутньої людини є індивід, що виявляється через соціальне начало, - людина як індивід сама для себе є джерелом всіх необхідних їй життєвих благ, як матеріальних так і духовних. Третя іпостась Божественної трійці - Бог-Дух Святий як організуюча, гармонізуюча і цілеспрямовуюча творча сила Всесвіту. Третьою іпостассю трисутньої людини є особа, що виявляється через духовне начало, - людина як особа творить обставини свого життя і себе саму. Безумовно, що саме в останньому полягає глибокий зміст теологічної тези „Людина - образ і подоба Божа".
Людина не просто складна, а найскладніша структура з усіх структур в створеному Богом світі. Всяка структура має основу, форму і зміст. Це - обов'язкова триєдина формула всього сущого: основа + форма + зміст.
З огляду на це в своїй основі людина є природною істотою, здатною до споживання і розмноження, та наділеною відповідно до своїх здатностей необхідними інстинктами, серед яких найпершим є інстинкт самозбереження, що, насамперед, вимагає споживання (щоб зберегти себе, перш за все, треба споживати засоби існування та захисту!), та інстинкт продовження роду, що є розвитком інстинкту самозбереження і полягає в розмноженні, тобто продукуванні собі подібних заради збереження популяції.
Таким чином, природне начало в людині означає її як істоту з сукупністю природних, точніше, анатомо-фізіологічних характеристик, і саме в такій „іпостасі" людина-істота виступає основою людини-індивіда та людини-особи. Тобто природне в людській основі стає матеріальною основою, на якій формується людське індивідне та людське особистісне.
Якщо прослідкувати далі становлення людини на згаданій природній основі, то побачимо, що цей процес продовжується в соціальній сфері. Людина стає людиною в суспільстві: в спілкуванні з собі подібними вона здобуває соціальну форму, і ця форма перетворює її в індивіда - бо власне (індивідуальне!) лице можна мати, лише перебуваючи в спільноті. Індивід має виокремитись з загалу, з спільноти! Так людина, яка в природній своїй основі була лише істотою, в соціальному (спільнотному) оформленні стає індивідом - окремим представником людського роду. Тож в людини як індивіда з'являється соціальна форма - спосіб існування в спільноті: спільна життєдіяльність, що полягає в продукуванні, розподілі і споживанні необхідних життєвих благ.
Здобувши на природній основі соціальну форму, людина як особа наповнює цю форму духовним змістом: продукування життєвих благ та умов життєдіяльності, відносини, що складаються з іншими учасниками життєвого процесу, вимагають таких високих духовних здатностей як здатність до цілеспрямованої творчої діяльності - формувати програмні життєві цілі і творчо їх реалізовувати.
Так духовний зміст перетворює людину-індивіда в людину-особу: людина, яка спільно з іншими продукує життєві блага і відносини, продукує ці блага цілеспрямовано і творчо, тобто такими, якими реальний світ їй готовими не запропонував.
В підсумку: маючи природну основу, людина приходить у світ як істота; здобувши соціальну форму, людина виростає до індивіда; наповнивши свою соціальну форму духовним змістом, людина піднімається до рівня особи.
В своїй природній іпостасі людина як істота володіє певними притаманними якостями, що визначаються цією ж природною основою, - і такі якості та ознаки логічно назвати істотними ознаками, тобто такими, які характеризують людину як істоту. Варто зауважити, що терміни „істотні ознаки" і „суттєві ознаки" не є тотожними, хоча часто вживаються як аналогічні. Істотні - це ознаки, що стосуються істоти, а суттєві - ті, що стосуються суті об'єкта чи процесу. Думається, що синонімічне вживання цих термінів пояснюється неточним перекладом з російської мови. Слова „существо" („істота") і „сущность" („суть") в російській мові однаково приводять до „существенных признаков", які, відповідно, і перекладають як або „істотні", або „суттєві", що аж ніяк не можна вважати обґрунтованим. Досить часто зустрічається думка, в якій сутність поняття визначають через його істотні ознаки [9, 24-25]. Отже, людина як істота володіє істотними ознаками, котрі вказують на її природні якості і характеристики. Так в природній основі людину характеризує її істотність.
Через те, що всяка форма має свої формальні, тобто зовнішні характеристики, людина як індивід наділена формальними ознаками, що визначаються формою і способами її участі в діяльності спільноти - тут і її соціальна активність і пасивність, соціальний статус і соціальна значимість, і способи реалізації свого соціального статусу і забезпечення значимості. Тобто формальні ознаки людини-індивіда характеризують її як індивідуальність. Іншими словами, індивідуальність - це формальні характеристики людини, витоки яких - в її соціальній формі. Простіше, яким індивід є в спільноті, такою буде його індивідуальність. Так само, як життєва активність чи пасивність людини визначає її істотність, соціальна активність чи пасивність формує людську індивідуальність. Слід наголосити, що в своїй індивідуальності людина закінчується як істота і розпочинається як індивід. Це - на початковому етапі формування індивідуальності. А на завершальному - людина закінчується як індивід і розпочинається як особа. Тобто саме через індивідуальність (формальні чи соціальні ознаки людини) маємо змогу прослідкувати, як людська істота від природного стану через соціальну діяльність піднімається до духовної творчості. Це означає, що індивід з його індивідуальністю є не просто перехідним, а визначальним етапом розвитку людської істоти в особу людини. Від індивідуальності кожного індивіда залежить, в якого рівня особу і з якою якістю особистості він виросте .
Завантажити реферат