Сторінка
1

Проблеми історико-філософського дослідження містичного дискурсу

На теренах сучасної філософської думки гострою постає проблема здійснення синтезу раціоналістичного філософського дискурсу з набутками альтернативних стосовно раціоналістичної систем знання. Проте визначення актуального становища у цьому діалозі потребує грунтовної основи, яку маємо витворити засобами дослідження історичної дійсності розвитку та становлення форм вказаної синкрези раціонального та ірраціонального у культурній спадщині людства. Однією з таких форм є містицизм на перетинах релігії з філософією та міфологією утворює певну культурну домінанту з власним світоглядним підгрунтям з певним набором суб'єктивних практик скерованих на здобуття унікального досвіду та знання. Наявність вищевказаних ознак дозволяє стверджувати існування містичного дискурсу. Визначення структурно - семантичної специфіки цього дискурсу в цілому та відмінних характеристик конкретних історичних форм, зокрема, його втілення є актуальним завданням історії філософії, оскільки містицизм передбачає онтологічні, антропологічні, гносеологічні імплікації, які безперечно становлять інтерес для філософії.

Будь - який містицизм є певною онтологією таємного. Таємне виступає принаймні у двох іпостасях: таємне - як приховане і таємне - як непізнане. Вказане розрізнення дозволяє визначити містичне через трансцендентне. З огляду на це містичний дискурс у власному семіотичному аспекті є певною символікою трансцендентного, яка постає знаковим забезпеченням певної практики таємного. На відміну від науки, яка оперує логіко - дискурсивними поняттями, містичне знання потребує більш гнучких засобів означування -понять - концептів, які б завжди передбачали актуалізацію змісту. Згадана актуалізація смислу у процесі сприйняття містичного символічного ряду іншим суб'єктом забезпечується тим, що концепт синтезує у собі три здатності свідомості людини: акт пам'яті, спрямований у минуле; акт уяви, спрямований у майбутнє; та дію судження, яка відображає дійсне.

Концепт є особливим знаком, який передбачає не просто "гносеологічне пізнання буття за допомогою слова, а входження в саму його онтологію" [1;274]. Концепт є одиницею мови будь - якого апофатичного тексту, яка є принципово парадоксальною, адже антиномії тут складають стилістичну необхідність, оскільки є типовою ознакою творів авторів - містиків.

Стилі таємного від піфагорійців та неоплатоніків через псевдо- Діонісія Ареопагіта та Майстра Екхарта до німецьких романтиків містять певну діалектику життя, яка відрізняється від звичного абстрактно - метафізичного дискурсу. Вказана діалектика повя'зана з наступною економією означення, згідно з якою чим менше проявлено те, що не може бути явним, тим більш зрозумілим і простим є те, що явилось; чим більш проявленим є те, що не може бути явленим, тим сильніше воно пізнається та переживається, але водночас явлене стає більш загадковим і утаємниченим. Логіка міфу або символу можлива завдяки апофатичному моменту в предметній сутності слова. Нагнітання означеного моменту у слові збільшує здатності останнього охоплювати смислові можливості.

Емоційно - поетична єдність текстів, складених з таких слів - концептів, відображає екстримальний стан душі їх авторів або установку розуму, спрямованого на граничні можливості в логічній сфері. Але є певна специфіка щодо містицизму стосовно мови.

Містика не може бути розбудованою на запереченні мови. Навпаки, фундаментом містики є загальне знання мови та її можливостей.

Так, наприклад, однією з провідних тем містичного дискурсу Майстра Екхарта є тема Слова. Згідно з думкою німецького містика, Слово народжується від безтілесного слова до образу його та промовленого Слову як актуалізаціі заповітного Слова.

Дійсне слово народжується. Це народження Бог здійснює у вічності ,а людина-у власній обмеженості часом. Через образи душа сприймає тваринний світ, але в самій собі вона є вільною від образів і Бог може без будь - якого образу і подоби вільно поєднатися з нею.

Екхарт наголошує на взаємообумовленому зв'язку часової обмеженості людини з тим, що вона є завжди замкненою у певний образний простір. „Через Бога цей простір є принципово відкритим для людини [2; 140 - 141]."

Викликає інтерес специфічна екхартівська тема "ницості духом", яка постає шляхом досягнення містичного блаженства. Екхарт розгортає вказану тему двома шляхами одночасно - за зворотніми рухами суб'єкт - об'єктного родового відмінка від "ницості духу" до самого духу ницості, який є волею до Бога.

Дискурс містичного вчення Екхарта обертається навколо онтологічних понять "основи" та "обриву, безодні", між якими вибудовується певна антропологічна концепція становлення суб'єкта, досягнення ним Бога. Мотиви онтологічної відсутності тісно пов'язуються з антропологічною апологією ницості, бідності та внутрішньої спустошеності як принципових умов здобуття містичного досвіду сакрального .

Заслуговує на увагу той факт, що творча діяльність, наприклад, німецьких містиків(Майстер Екхарт, Мехтильда Магдебурзька) співпадає в історичному плані з процесом оформлення мови. Саме у містичному дискурсі набувають первинної розробки багато з наскрізних тем німецької культури взагалі та німецької філософії зокрема.