Сторінка
3

Філософія серця П.Юркевича

Коротка iсторiя серця як своєрiдної гносеологiчної категорiї у свiтовiй i вiтчизнянiй духовнiй традицiї. Вказано, що напрацювання української “фiлософiї серця” відповідають найновішим досягенням науки у підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування нової парадигми сприйняття свiту. Емотивний, суб’єктивно-пристрасний бiк свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється цiннiсне пiзнання — це, можна сказати, сучасний замiнник поняття “серце”, як воно виступає в багатьох українських мислителiв-кордоцентристiв, в тому числi i в П.Юркевича. Порiвняльний аналiз “фiлософiї серця” П.Юркевича i Г.Сковороди показав, що в символiчно-образному стилi мислення Г.Сковороди серце є метафорою, а в рацiонально-метафiзичних побудовах П.Юркевича воно набирає характеру фiлософського концепту. Спираючись на авторитет Св.Письма, а також використовуючи результати наукових дослiджень в галузi психологiї та фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пiзнання.

Вчення П.Юркевича про роль серця у пiзнаннi може бути виражене у двох найважливiших тезах:

1) серце виражає i розумiє такi душевнi стани, якi в силу своєї духовностi й життєвостi недоступнi для вiдстороненого знання розуму, тобто переживання свiту багатше вiд знання про нього;

2) щоб стати дiяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути до серця й увiйти в цiлiсний стан душi, отже процес пiзнання включає в себе й вiдношення до пiзнаваних явищ, що означає єднiсть гносеологiчного й аксiологiчного пiдходiв в осмисленнi дiйсностi.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

Практичнi вимiри філософії.

Вони аналiзується поставлене П.Юркевичем завдання надати фiлософiї практичного характеру та способи його вирiшення. Показано, що фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає кращим традицiям українського фiлософування.

Фiлософська творчiсть П.Юркевича, незважаючи на майже однозначне донедавна її вiднесення до росiйської культури, є виразним проявом свiтогляду i мислительної культури українцiв. Вона втiлила в собi суттєвi риси української духовностi: кордоцентризм, кордоцентричну релiгiйнiсть, персоналiстично-християнський склад мислення з притаманним йому пафосом особистостi й перевагою екзистенцiально-антропологiчної проблематики. У творчостi П.Юркевича вiдобразилася властива українськiй фiлософiї тенденцiя до етизацiї фiлософської думки, що набула значного поширення у всiй європейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст. — як реакцiя на рацiоналiстичнi iдеали Нового часу i Просвiтництва. Етику (науку про мораль) П.Юркевич традицiйно трактує як практичну (моральну) фiлософiю, що разом з теоретичною фiлософiєю (логiкою i метафiзикою) становить цiлiсну систему фiлософiї, у якiй всi елементи взаємозв’язанi i взаємозумовленi. Фiлософiя в цiлому виправдовує себе лише в тому випадку, коли ставить за мету з’ясування сенсу людського буття i оптимальних шляхiв його вдосконалення.

Пiдвищений iнтерес П.Юркевича до проблем моралi зумовлений i його релiгiйними установками. Мислитель наголошує на важливому значеннi християнської моралi для потреб практичної фiлософiї, кладе християнську загальнолюдську мораль в основу своєї фiлософсько-етичної системи. З християнського погляду П.Юркевич обгрунтовує абсолютнiсть i вiчнiсть моральних цiнностей, критикує спрощено-натуралiстичне розумiння моральностi. У полемiцi з М.Чернишевським вiн довiв недостатнiсть природничо-наукових методiв i необхiднiсть фiлософської рефлексiї для тлумачення явищ моралi. Водночас для українського мислителя неприйнятним є суто рацiоналiстичний пiдхiд до моральної проблематики, репрезентований I.Кантом. При такому пiдходi залишається нездоланною суперечнiсть мiж морально належним та морально дiйсним, яка може бути подолана тiльки через осягнення моральностi як реального буттєвого процесу. “Фiлософiя серця” П.Юркевича, що базується на Св.Письмі i творах Отцiв церкви, заперечує в етицi утилiтаризм i “розумний егоїзм”, а також формалiзм i ригоризм, дає грунтовну вiдповiдь про наявнiсть у людському дусi передумов для безкорисливих вчинкiв i про критерiї для їх моральної оцiнки. Гуманiстичний змiст “фiлософiї серця” в тому, що в нiй визнається безумовна цiннiсть кожної людської iндивiдуальностi, свобода її самовизначення. Ця фiлософiя проголошує серце основою моральної особистостi людини, яка надiлена iснуванням у часi й вiчностi i потенцiйно дорiвнює чистiй божественнiй особистостi.

Аналiз вчення П.Юркевича про моральну особистiсть дозволяє стверджувати, що український мислитель не тiльки взяв активну участь у здiйсненнi антропологiчного перевороту в фiлософiї другої половини ХIХ ст., а й завдяки своїм персоналiстичним акцентам попередив розвиток деяких антропологiчних напрямкiв (екзистенцiалiзму, персоналiзму) у фiлософiї ХХ ст. Проте зауважено, що у багатьох моментах (визнання влади людини над собою, самоконтролю на основi самосвiдомостi, цiлеспрямованої органiзацiї життя i т.iн.) П.Юркевич залишається у межах класичного розумiння моральностi, не заперечує важливої ролi розуму в моральному становленнi людини. Вiн виразив у своїй творчостi характерний для української духовної культури iдеал зовнiшньої i внутрiшньої гармонiї, проголосив рiвновагу “голови” i серця, розуму i вiри запорукою моральної цiльностi особистостi. У дисертацiї вiдзначено, що фiлософiя моралi П.Юркевича не втратила своєї актуальностi, вона може бути задiяна при розв’язаннi сучасних проблем етичної теорiї i моральної практики.

Практичний iдеал фiлософiї полягає не лише у можливостi здобути з її допомогою мудрiсть, iстинне знання, а й навчити людину жити згiдно з цим знанням. Ось чому фiлософи з найдавнiших часiв постiйно зверталися до проблем освiти, фiлософiя освiти становила невiд’ємний компонент їх системного мислення.

У результатi проведеного в роботi аналiзу робляться висновки, якi полягають у наступному:

1. П.Юркевич у своїх мiркуваннях виходив iз конкретного розумiння фiлософiї, яке супроводжується свiдомою переконанiстю в особливому призначеннi фiлософiї як “науки про дух” та її важливiй ролi в духовному життi людства. Крiм методологiчної i свiтоглядної функцiй фiлософiя, за П.Юркевичем, виконує ще й цiннiсно-регулятивну (виступає наукою про норми людської життєдiяльностi) та iнтегративну функцiї (є посередницею мiж наукою i релiгiєю, узгоджує всi форми людського досвiду — емпiричний, рацiональний та емоцiйно-мiстичний).