Сторінка
5
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність — це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж — це «мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, наголошуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) становлять одне й те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (форми) і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займає поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей — єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, зрештою, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, а й античної і середньовічної науки — математики і астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міру як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне. Тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І справді, ось що випливало з прийнятих Кузанським передумов: « . Якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша — з безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності». Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка стає рівною одиниці, трійці чи будь-якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці. Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є, за переконанням Кузанця, продуктом діяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець — засіб створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер — воно є «навченим незнанням».
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філософською категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим — про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Аристотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла — це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу — це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий — до майбутньої філософської класики XVII ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія XV—XVI ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки піднесенням людини, а й докорінною зміною світогляду. На зміну арістотельсько-біблійному світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля (геоцентрична система) приходить геліоцентрична система (в центрі — Сонце, а Земля — зовнішня планета). Автором цієї концепції був видатний польський учений М. Коперник (XVI ст.), який фактично здійснив революційний переворот у світорозумінні. Його вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М. Коперника виступив італійський учений-філософ Г. Галілей (1564—1642 pp.), який переслідувався інквізицією як єретик. Далі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Дж. Бруно (1548—1600 pp.), який проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покараний інквізицією — прилюдно спалений. В Україні вчення М. Коперника, Г. Галілея та Дж. Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах (Ф. Прокопович та ін.).
Завантажити реферат