Сторінка
6

Інфляційні очікування

2 Аналіз реального стану інфляційних очікувань в економіці України

На мікрорівні інфляція виступає в ролі своєрідного неформального податку і доповнює основні державні фіскальні вилучення. Світовий досвід доводить, що граничні податкові ставки понад 40—50% [13] практично призупиняють зростання виробництва. В Україні ж, де 40-відсоткова інфляція була досягнена лише у 1996 р., а гранична податкова ставка часто-густо сягала 80% [8], сумарний інфляційно-податковий тиск на виробника легко переходив стовідсотковий бар'єр. Отже, неможливість для підприємств отримати кредит на довгий термін разом із знеціненням їхніх власних обігових коштів призводять до браку фінансових ресурсів для подальшого виробництва хоча б у попередніх обсягах.

Чимало економістів схиляється до думки, що в нашій країні первинною була інфляція попиту, яка пов'язана із надлишком грошей в обігу. Логіка цього висновку така: в умовах тотального дефіциту і фіксованих цін нагромадився величезний потенційний попит на товари та послуги, а в період лібералізації він був усунений через підвищення цін.

Cуттєвий вплив на зростання цін в Україні справляли фактори, які лежать поза сферою грошового обігу, тобто витрати та інфляційні очікування. Незаперечним є той факт, що неефективна економіка завжди є потенційно інфляційною. Адже зростання виробничих витрат тягне за собою і підвищення цін. Стосовно України ця закономірність стала особливо очевидною. і Внаслідок різних обставин продуктивність праці знижувалася. Водночас в умовах монополізованості нашої економіки відбувалося ослаблення інструментів, які б мали автоматично стримувати підвищення цін [9].

Зростання витрат також спричинило небувале підвищення цін на імпортні енергоносії. Таким чином, якщо ще й врахувати вкрай енергомістку галузеву структуру економіки, застарілі технології, можна дійти висновку, що і Україна не могла уникнути інфляції витрат, яка, правда, сама себе усуває.

На перших порах майже не існувало проблеми інфляційних очікувань домогосподарств. Але знецінення заощаджень населення дуже швидко навчило громадян України пристосовуватися до умов інфляції. Нова економічна поведінка їх проявлялася у прагненні якомога швидше звільнитися від готівки на користь інших активів, що не втрачали своєї реальної вартості.

Недовіра резидентів до власної грошової одиниці та розквіт спекуляції, відсутність чи недосконалість спеціального законодавства стимулювали "доларизацію" економіки. Сильніші іноземні валюти витісняли внутрішню, перебираючи на себе основні функції грошей. Надмірний попит на іноземну валюту вів до стрімкого знецінення українських грошей, що посилювало інфляційні процеси. Здешевлення національної валюти теоретично є добрим стимулом для внутрішнього експортера. І справді, обсяги легального та нелегального експорту швидко зростали. Це призвело у 1992—1994 рр. буквально до розпродажу національного багатства. В умовах фінансової нестабільності не повернулася в Україну також більшість заробленої за кордоном іноземної валюти.

Інфляційні очікування існували й у промислових підприємств. Щоб не зазнати збитків, останні "закладали" майбутню інфляцію у поточні ціни продукції. Такий метод самозахисту тільки посилював інфляційні процеси, які набували руйнівних масштабів.

Ситуація, що склалася, потребувала від уряду кардинальних дій для стабілізації сфери цін. Найголовніші з них — це стримуюча фіскальна і монетарна політика, які, однак, у 1992—1994 рр. використовувалися незадовільно. Фіскальна політика уряду у 1992—1994 рр. була вкрай непослідовною. Разом із лібералізацією цін у 1992 р. держава вдалася до стимулюючої фіскальної політики. Про це свідчить рекордний за роки реформ дефіцит бюджету - 27,1% від його видаткової частини, або 12,2% від ВВП. Така економічна стратегія, безперечно, була помилковою, бо лише підсилила інфляцію, яка вже у 1991 р. становила майже 300%. До кінця 1992 р. індекс споживчих цін уже досягнув 2100%. У 1993 р. уряд знизив дефіцит бюджету майже у 2 рази і довів його до 6,5% ВВП (14,0% до поточних бюджетних видатків). Проте ситуація в сфері цін значно погіршилася. Рівень інфляції у 1993 р. становив 10255%. Очевидно, далися взнаки "огріхи" фіскальної політики попереднього року, а також зростання імпортних цін на енергоносії з одночасною катастрофічною девальвацією українського карбованця [16].

У 1994 р. уряд знову вдався до стимулюючої фіскальної політики. Дефіцитність бюджету тепер зросла майже вдвічі і становила 10,5% (дефіцит у % до ВВП). Однак цей рік став роком зниження темпів інфляції в Україні. На перший погляд, у 1994 р. виникла парадоксальна ситуація. При подвоєнні дефіцитності бюджету інфляція зменшилася приблизно у 20 разів. Таких успіхів було досягнуто коштом призупинення ринкових реформ. Посилилося втручання держави в економіку країни. Так, частка видатків із бюджету на фінансування народного господарства знову збільшилася з 24,3% у 1993 р. до 33,2% у 1994 р. [16].

Також важливою для інфляційних очікувань є політика валютного курсу. З середини 1995 року в результаті посилення бюджетної та грошово-кредитної політики стало можливим ввести валютний коридор, який в той період зіграв позитивну роль та дозволив обмежити інфляційні очікування. В середині 1996 року відбулось послаблення бюджетної політики, і в 1996-1997 роках та на протязі семи місяців 1998 року населеннями підтримувався стійкий стереотип реальних грошових витрат на особисте споживання. Але, незважаючи на низький рівень інфляції в першій половині року, інфляційні очікування на 2 півріччя погіршились через фактори інституціонального характеру. Такими факторами були підвищення мита, відміни пільг для ряду товарів по ПДВ, введення додаткових податків. І починаючи з середини 1998 року домінуючим фактором, що визначає темпи інфляції, став курс обмінний курс гривні, що в великій мірі залежить від інфляційних очікувань. Середньомісячний приріст споживацьких цін в цей час складав від 4 до 25% (для порівняння – за рік до цього такий приріст складав 0,9%) [16].

Таким чином, можна зробити висновок, що інфляційні очікування в Україні останнім часом погіршились. До цього спричинились і падіння гривні, і дефіцит на ринку енергоносіїв, зокрема палива. Населення, очікуючи нового витка інфляції, створює небезпечні інфляційні очікування. Для підприємств результати їх інфляційних очікувань можна було бачити при подорожчанні палива.