Сторінка
3
Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для відродження якої у МВФ є добре відомі ліки — підвищення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світовим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зрештою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки.
Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балтії.
В умовах пострадянського простору такої бази немає, тому ситуація потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ.
Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпорядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідальності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, виступаючи в червні 1998 p. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятиріччю введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недостатньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічного успіху.
Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи.
Перша група — це хиби, які виявилися у різних сферах, зокрема в невжитті заходів щодо стримування перегріву економіки й у недостатній гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком.
Друга група — це високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були неефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду.
Третя група — це брак даних про проблеми цих країн, причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспокоєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, викликало паніку на ринку.
У свою чергу, Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у своєму виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося".
Не знімаючи значної частки провини із самих країн, що постраждали від кризи, слід однозначно підтвердити недостатню ефективність поведінки в кризових умовах як Міжнародного валютного фонду, так і Світового банку.
На думку "батька" монетарної системи Мілтона Фрідмена, МВФ став дестабілізуючим фактором у Південно-Східній Азії навіть не через умови, які він ставить перед потенційними одержувачами допомоги і які неадекватні першопричинам кризи, а тому, що Фонд спробував уберегти приватні фінансові інституції від наслідків зроблених ними помилок. МВФ, на думку М. Фрідмена, вичерпав свою місію ще 1973 p., коли було скасовано систему фіксованих обмінних курсів, наглядати за якою він мав у момент свого створення в 1944 p.
Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнародного розвитку Джеффрі Сакс, прогнозуючи провал допомоги Бразилії з боку МВФ, зазначив, що в обмін на надання величезної суми Фонд вимагає від цієї країни скорочення дефіциту бюджету за рахунок цих грошей, при цьому залишаючи відкритою головну проблему — курс бразильської валюти, який нереально завищено. У результаті, починаючи з серпня 1998 p Центральний банк Бразилії за рахунок валютних інтервенцій втратив 25 млн дол. США. Така ж доля може спіткати й наступні кредити.
Джордж Сорос, фінансист зі світовим ім'ям, також висловлюється на користь зміни принципів надання допомоги з боку МВФ. Однак тут слід зауважити, що Сорос відстоює свою позицію безпосереднього учасника світових фінансових ігор, і запроваджена ним організація міжнародного страхування капіталу передусім спрямовується на захист його і подібних до нього. І все ж, на думку Сороса, у нинішньому вигляді методи Міжнародного валютного фонду і Світового банку не є такими, що можуть допомогти країні під час перехідного періоду.
Подібної думки дотримується й один з "батьків" російської реформи, колишній глава російського уряду Єгор Гайдар, який вважає абсолютно неправильним, коли експерти МВФ нав'язують урядам тих чи інших країн свої ліберальні позиції, які свідомо виконуватися не будуть, але допомога все-таки надається.
Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні для певної частини економічних і політичних кіл України. Але найбільш послідовно діяльність МВФ критикує західна преса, в якій нерідко зустрічаються матеріали, де МВФ оголошується винуватцем як недавніх фінансових проблем міжнародного ринку, так і спотворення економічних процесів у ряді країн, які активно користуються підтримкою, а точніше кредитами, Міжнародного валютного фонду.
Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в залежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, гостро потребуючи фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора.
На сьогодні найбільш актуальним є питання, як досягти розважливої поведінки не тільки позичальників, а й кредиторів.
Асиметрія у відносинах між кредиторами і позичальниками є головним джерелом нестабільності глобальної ринкової системи і має бути виправлена. Таку думку висловив Джордж Сорос у нещодавно опублікованій книзі "Криза глобального капіталізму", презентація якої за участю автора відбулася у 1999 p. в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Однак, зважаючи на його власний інтерес в організації міжнародного страхування капіталу, все ж слід зазначити, що і кредитори в умовах жорсткої конкуренції намагаються реалізувати свої очікування за будь-яких умов, попри кризову ситуацію у країнах-позичальницях.
Для того щоб розв'язати проблему боргової кризи, МВФ висуває жорсткі вимоги до країни-позичальниці, але не передбачає жодних стягнень до кредиторів. Тому є заяви працівників МВФ про те, що його роль має змінюватися. Важливо поставити в рівні умови і кредиторів, і позичальників, аби уникнути виснаження валютних резервів країн.