Сторінка
10

Робота з обдарованими дітьми

Таким чином, вікова психолого-педагогічна установка поширюється на непізнані нею періоди людського життя, утворюючи масову повсякденну упередженість: подальша освіта, пізнання і творчість - марна справа, оскільки ми (я, він, вони) вже вийшли з того віку, що перебуває у сфері педагогічного впливу, в якому педагоги можуть допомогти; якщо здібності були б, на них звернули б увагу в дитинстві, підлітковому віці, юності, але оскільки цього не сталося, їх, напевно, немає.

Отже, чинники соціально-психологічного пригнічення пізнавальних потреб мають властивості:

а) особистісних засобів уникання психічних напружень, пов'язаних із пізнанням нового, його переробкою і засвоєнням ("тиск новизни");

б) загрози самооцінці утвердженого Я-образу кваліфікованого спеціаліста, знавця в своїй галузі, професіонала;

в) агресії мікросоціального середовища ("Працювати треба, а він учиться", "Він що, хоче бути розумнішим за нас?", "Про сім'ю треба думати, а не про навчання" тощо).

Закономірною характеристикою цих властивостей є їх висхідне посилення з моменту виникнення, фіксації у процесі накопичення досвіду, життя людини. Так і утруднення, що виникло в процесі професійної діяльності, або обминається через нездатність до напруження з метою його розв'язання, або перетворюється на запитання, задачу, проблему, яка посилює пізнавальне прагнення і веде до свого розв'язання як етапу у цілісному пізнанні. Саме тому важливим психогігієнічним аспектом стимулювання освітніх потреб і домагань є забезпечення константності впливу на їх витребування, його постійність протягом усього періоду продуктивної діяльності спеціаліста.

Отже, легітимізація пізнавальних, освітніх, творчих потреб і домагань дитини, підлітка, юнака, зрілої людини, перехід цих потреб і домагань у статус соціальної, виховної та психічної норми потребує власного заохочувально-спонукального механізму, побудованого на засадах природо-відповідності, народності, ідеально-реалістичної єдності.

Усе більшого значення в сучасному суспільстві набуває питання зв'язку обдарованості людини з тими видами діяльності, в які її включено. Це питання про те, наскільки діяльність, якою вона займається, для неї приваблива і в якій мірі виявляє її здібності й таланти. Кожен вид діяльності висуває до людини свої вимоги, передбачає формування в неї певних якостей, що повинно відповідати її індивідуальним нахилам.

У принципі людина може навчитися будь-якій діяльності, проте звідси не випливає, що можна нехтувати особливостями психіки людини, не враховувати труднощів у навчанні та витрат на це суспільством. Коли людина займається діяльністю, яка не відповідає її індивідуальним схильностям, то від цього страждає не тільки індивід, але й суспільство. Можна назвати чимало прикладів драматичного і навіть трагічного роздвоєння між тим, що вимушена робити людина, і тим, до якого роду діяльності, способу існування вона прагне "з середини".

Гармонія здібностей і діяльності людини досягається за умови, по-перше, свободи вибору діяльностей, по-друге, вибору діяльності відповідно з покликанням.

Головне в цій проблемі - це виявлення і використання творчого потенціалу кожної людини, всіх тих можливостей, які в ній закладено, тобто розвиток тих здібностей, які можуть бути в неї реалізованими на основі кращих її анатомо-фізіологічних задатків. Проблема полягає в тому, що здібності людини є різноманітними. У людини, яка має погані анатомо-фізіологічні задатки до якої-небудь діяльності, навіть при титанічних зусиллях не завжди можуть розвинутись до цієї діяльності хороші здібності. Тут важливим є також й інший бік питання. Діяльність, до якої у людини немає покликання, неприваблива для неї, не приносить задоволення.

Біда в тому, що людина сама без зовнішнього поштовху не завжди може здогадатися про своє покликання, визначити свої здібності. Буває, що людина здогадується про своє покликання занадто пізно, коли силу й молодість витрачено на інше. Сумна доля такої людини. В записках А. П. Чехова написано таке: "Бездарний вчений, тупиця, прослужив 24 роки, не зробивши нічого хорошого, дав світу десятки таких же бездарних, вузьких вчених, як він сам. Таємно ночами він оправляє книги -це його істинне покликання; тут він артист і відчуває насолоду. До нього ходить палятурник, любитель вченості. Таємно ночами він займається наукою". Така невідповідність покликання і професії - трагедія для людини, ця невідповідність є одним з найжорстокіших виявлень соціальної дисгармонії, бо робота, яка не відповідає здібностям, діє на людину подібно отруті. Якщо вона непосильна, то призводить до втоми, незадоволення результатами діяльності, ослаблення організму. Якщо ж вона занадто легка і залишає сили людини невикористаними, то це призводить поступово до того, що вони зникають безслідно, і людина стає слабкішою, ніж вона могла бути: Тому для людини є важливим розвинути саме такі здібності, до яких у неї є хороші задатки. Необхідно, щоб людина знала свої особисті психофізіологічні особливості. Труднощі в цьому завданні полягають насамперед в тому, що наука поки що не має надійних засобів визначення індивідуальних схильностей, задатків і здібностей.

В історії вивчення здібностей неодноразово робились спроби створення наукових критеріїв визначення здібностей особистості. На початку XX ст. отримав широке поширення метод тестів.

Досвід застосування тестів свідчить про те, що з їх допомогою можна визначати досить прості, периферичні властивості людини (роботу органів відчуття, зору, увагу тощо), які не можна назвати здібностями. Для здібностей, які являють собою сукупність певних властивостей (ця сукупність властивостей однієї тієї ж самої здібності є дуже різноманітною), що дають можливість здійснювати яку-небудь діяльність, поки ще не вдалось підібрати тестів, бо в здібностях дуже сильно виявляються індивідуальні особливості особистості. На даному етапі розвитку науки проблема полягає не в тому, щоб виявляти відмінності в ступені вираженості певних здібностей (тобто нерівності) у людей, а у виявленні унікальності індивіда, всієї творчої потенціальності кожної людини.

На жаль, знаходження методів виявлення здібностей, які можуть розвинутись до високого ступеня, - це завдання, яке ще повинна вирішити наука. Поява талантів в сучасному світі є випадковим явищем у тому розумінні, що суспільство поки що не має можливості створити умови, за яких міг би розкритись кожен талант. Суспільство використовує таланти так, як воно використовує сили природи. Проте та роль, яку відіграють таланти в розвиткові суспільства, говорить про необхідність розвитку талантів усіх людей, про необхідність їх масового виробництва. Для цього суспільство повинно позбавитись існуючих стереотипів щодо обов'язкових програм цілеспрямованого впливу на особистість.

Обдарованість дитини є її творчим потенціалом, тим природним даром, через який виявляється родова сутність людини. Цей природний дар (обдарованість) розкривається завдяки розвиткові здібностей, через високий ступінь яких виявляється талановитість людини. Отже, обдарованість, як потенційна можливість розкриття талановитості, властива кожній людині з народження.