Сторінка
4

Організація туристсько-краєзнавчої учнівської молоді в Україні

соціалізуюча функція. Відбувається оволодіння навичками взаємодії з іншими людьми, правилами поведінки в колективі тощо;

рекреаційна функція. Туристські подорожі сприяють поліпшенню фізичного і психологічного здоров'я юних дослідників, які отримують нові враження.

Окрім цього О.О.Остапець-Свєшніков ввів і обґрунтував такі принципи туристсько-краєзнавчої діяльності, як:

принцип пізнання навколишнього світу школярами з 1 по 11 класи по "спіралі, що розширюється та поглиблюється ". Цей принцип, базуючись на віковому підході, передбачає поступове освоєння навколишнього природного та соціального середовища від свого населеного пункту, рідного краю до найвіддаленіших куточків своєї Батьківщини. В цьому процесі учні початкової школи знайомляться з оточуючим їх світом, учні 5-8 класів вивчають навколишнє соціальне та природне середовище, а учні старших класів виходять на рівень дослідницької роботи в пізнанні свого рідного краю, країни, інших країн;

принцип циклічності туристсько-краєзнавчої діяльності, де кожний цикл основного туристсько-краєзнавчого заходу (туристського походу, краєзнавчої експедиції, екскурсійної поїздки тощо) складає три частини: підготовку, проведення та підведення його підсумків. Цикли, змінюючи один одного на обертах «спіралі» пізнання навколишнього світу, створюють цілорічну систему туристсько-краєзнавчої діяльності. Таким чином, на думку автора, «спіраль», що розширюється та поглиблюється» та туристсько-краєзнавчі цикли є структуроутворюючими системами туристсько-краєзнавчої діяльності.

Туристсько-краєзнавча діяльність – один з найдійовіших видів рекреаційної діяльності. Види рекреаційної діяльності реалізуються через рекреаційні заняття, які поділяються на дві групи, що об'єднують чотири основних типи занять.

Перша трупа – група відновлення, яка включає:

а) рекреаційно-лікувальні заняття;

б) рекреаційно-оздоровчі заняття.

Друга трупа – група розвитку. яка включає:

а) рекреаційно-спортивні заняття;

б) рекреаційно-пізнавальні заняття.

Історія розвитку туристсько-краєзнавчої діяльності в Україні

На території України краєзнавство розвинулось у XIX ст. Воно мало різні напрями, висвітлювалося у працях Т. Шевченка, П. Куліша, А.Метлинського, Я. Марковича, В. Полетики.

Краєзнавчі ідеї пропагувало Кирило-Мефодіївське братство (1845–1847). Члени братства (В. Білозерський, М. Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич, Т. Шевченко) вели активну громадську діяльність, піклувалися про розвиток народної освіти, поширювали ідеї краєзнавчого вивчення міст і сіл України, зокрема Києва, традицій, історичних пам'яток, мовних діалектів тощо.

У 70-ті роки XIX ст. у Києві було засновано Товариство Нестора Літописця, а в 1872–1878 рр. працювала етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського, яка започаткувала систематичну краєзнавчу роботу в Україні.

Значний внесок у розвиток краєзнавства зробили діячі «Руської Трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Під час народознавчих мандрівок вони вивчали ремесла і архітектуру, одяг і господарство, торгівлю і релігію, розшифровували рукописні книги та давні документи, у краєзнавчих, фольклорних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних матеріалах відкривали для сучасників історичний розвиток українського народу.

В Україні на початку ХХ ст. важливого значення надавали науковим краєзнавчим дослідженням українські вчені Павло Тутковський (1850–1930), Степан Рудницький (1877–1938). На необхідність дослідження своєї місцевості, свого краю вказували перший президент України Михайло Грушевський (1866–1934), українська культурно-освітня діячка Софія Русова (1856–1940). В Україні існували особливі тенденції щодо проведення краєзнавчих досліджень.

У 1925 р. у Харкові було проведено Першу всеукраїнську краєзнавчу конференцію, на якій утворили державний централізований орган – Український комітет краєзнавства. Серед його фундаторів і активістів – діячі української науки та культури Д. Багалій, Д. Яворницький, В. Геринович, М.Криворотченко, Б. Пилипенко, С. Рудницький, М. Шарлемань, М.Яворницький, О. Яната. Краєзнавці, педагоги, дослідники дійшли згоди стосовно того, що саме під час шкільного навчання мають формуватися вміння вивчати історію, географію, природу рідного краю. На туристсько-краєзнавчій роботі ґрунтується педагогічна діяльність Антона Макаренка (1888–1939). Він щорічно з вихованцями комуни проводив літні туристські подорожі, перетворюючи їх на важливий засіб пізнання і виховання.

Основи краєзнавства як науки почали розробляти у 30-ті роки XX ст., що сприяло популяризації краєзнавчого руху. За постановою VI сесії Центрального бюро краєзнавства (1926) було визначено, що воно є методом синтетичного вивчення будь-якої реальної, виокремленої за адміністративними, політичними чи господарськими ознаками порівняно невеликої території. У 1923–1929 рр. бюро видавало журнал «Краєзнавство». На третій конференції з краєзнавства і туризму (1930) було оголошено про перехід краєзнавчого руху на наукову основу, а при деяких педагогічних інститутах створено кафедри краєзнавства.

У зв'язку зі скасуванням системи державного краєзнавства у середині 30-х років XX ст. відбулося призупинення розвитку шкільного краєзнавства. У 1937 р. ліквідували центральні і місцеві краєзнавчі органи, а краєзнавство у середніх школах відмінили, ним продовжували займатися лише ентузіасти, деякі краєзнавці, любителі, вчителі.

Згодом, виходячи з ідеї зв'язку навчання із життям, педагог Станіслав Шацький (1878–1934) запропонував програму вивчення мікросередовища з метою його педагогізації. Програма містила такі розділи: загальні відомості про сім'ю і навколишній світ, економіку, педагогіку сім'ї і навколишнього світу, режим і організацію вільного часу, ставлення до праці, авторитет батьків та ін. Він наголошував, що навколишнє середовище, економічні, культурні явища мають значний вплив на розвиток людини і без їх аналізу педагоги обійтися не можуть.

У роки Другої світової війни краєзнавство не могло розвиватися. У післявоєнні роки, незважаючи на підвищений інтерес до краєзнавства і дитячого туризму, наукове узагальнення набутого досвіду здійснювалося занадто повільно.

У 60-ті роки XX ст. краєзнавство знову актуалізувалося у педагогіці, виникла потреба переглянути його принципові дидактичні питання. Більшість учених-педагогів, краєзнавців-аматорів підтверджувала думку про необхідність дослідження рідного краю. Науково-педагогічні проблеми шкільного краєзнавства того часу розробляли у своїх ґрунтовних працях М.Баранський, І. Іванов, К. Строєв та ін.

Швидкими темпами краєзнавча робота розвивалась у 1950–1980 рр. У той час із метою виконання завдань дослідницького характеру в різні місця Радянського Союзу вирушали туристсько-краєзнавчі експедиції учнів, які досліджували територію на державному рівні за напрямами: місця бойової слави, географічні, історичні, екологічні та інші місця, що вимагав закон «Про зв'язок школи з життям» (1958). Незважаючи на заідеологізованість краєзнавців, їх досвід необхідно вивчати і використовувати у процесі підготовки фахівців, а кращі ідеї втілювати у сучасній школі.