Сторінка
2

Сфера кредитно-грошових відносин

· зниження резервної норми, що автоматично переведе необхідні резерви у надлишкові;

· зменшення облікової ставки, щоб спонукати КБ до збільшення власних резервів через позику ЦБ.

Такий набір політичних рішень називається “політикою дешевих грошей”і використовується, щоб зробити кредит дешевим та доступним, збільшити обсяг сукупних витрат та зайнятість.

Припустимо, що надлишкові витрати підштовхують економіку до інфляційної спіралі. ЦБ повинен спробувати знизити загальні витрати шляхом обмеження або скорочення пропозиції грошей. Ключ до розв’язання цієї проблеми – зниження резервів КБ.

Для цього необхідно:

· ЦБ продати державні облігації на відкритому ринку, щоб зменшити резерви КБ;

· збільшити резервні норми, які автоматично звільнять КБ від надлишкових резервів;

· підняти облікову ставку, що знизить бажання КБ збільшити власні резерви через позику ЦБ.

Такий підхід отримав назву “політика дорогих грошей”, мета якої – обмежити пропозицію грошей для зниження витрат, стримання інфляційного тиску.

Серед усіх видів грошового контролю найважливішим регулюючим механізмом є операції на відкритому ринку – головний інструмент кредитно-грошової політики. Перевагою цього механізму кредитно-грошового регулювання є гнучкість: державні цінні папери можна продавати або купувати, а його вплив на резерви банку здійснюється досить швидко. Порівняно із зміною резервних вимог, операції на відкритому ринку діють більше.

Три основні інструменти кредитно-грошової політики періодично доповнюються деякими менш важливими засобами контролю у формі селективного регулювання, яке стосується фондової біржі.

Нестримна спекуляція може викликати серйозні проблеми в економіці. Наприклад, падіння курсу акцій може знищити майно приватних осіб або підприємств, що мають велику кількість акцій. Це змушує їх зменшувати споживчі та інвестиційні видатки і стимулює економічний спад (депресію).

Аналогічним чином підприємство, яке бажає розширитися, виявить, що зниження ціни акцій ускладнює надходження необхідних коштів. Щоб протистояти спекуляції на фондовій біржі й можливості краху, ЦБ має право встановлювати відповідно до законодавства маржу або мінімальний відсоток первісного внеску для покупця акції.

Час від часу ЦБ надаються повноваження встановлювати певні обмеження на споживчий кредит. Умовляння означає використання керівними кредитно-грошовими установами дружнього переконання – політичної заяви, громадського рішення, відкритого заклику до того, щоб не допустити надмірного розширення або скорочення банківського кредиту, який може мати серйозні наслідки для банківської системи й економіки в цілому.

Невід’ємною частиною стабілізаційної політики є кредитно-грошова. Остання, порівняно з фіскальною, може швидко змінюватися. Відомо, що застосування відповідної фіскальної політики може надовго затягуватися через обговорення в Парламенті. Державний банк має можливість оперативно вирішити цю проблему. Члени правління ЦБ призначаються на певний (тривалий) строк і не залежать від різних політичних партій. Тому їм легше, ніж Парламенту, проводити політику непопулярних заходів, необхідну для оздоровлення економіки.

Крім того, за своєю природою кредитно-грошова політика делікатніша та консервативніша з політичної точки зору, ніж фіскальна. Зміни державних витрат безпосередньо впливають на розподіл ресурсів, а аналогічні зміни можуть мати далекосяжні політичні наслідки. Кредитно-грошова політика, навпаки, діє більш витончено, і тому більш сприйнятлива у політичному плані.

Але кредитно-грошова політика має певні обмеження і стикається з багатьма труднощами та проблемами. До них, передусім, належать:

· надлишкові резерви, що виникають у результаті “політики дешевих грошей” і можуть не використовуватися банками для розширення пропозиції грошей;

· викликані кредитно-грошовою політикою зміни грошової пропозиції, що можуть частково компенсуватися зміною швидкості обігу грошей;

· зміни грошової пропозиції, що не викликають значних змін інвестицій.

Важливо враховувати, що хоча більшість вважають і фіскальну, і кредитно-грошову політику дієвими інструментами стабілізації, але існує чимала група економістів (монетаристи), які переконані, що зміна грошової пропозиції – найважливіший чинник визначення рівня економічної активності, а фіскальна політика є порівняно неефективною. Хоча погляди сучасних кейнсіанців і монетаристів дещо схожі, але вони суттєво розходяться у крайніх проявах щодо питання про внутрішню стабільність ринкової економіки, а також мають важливі ідеологічні відмінності, зокрема, щодо ролі держави.

Кейнсіанці переконані, що система вільного ринку як така страждає від вроджених вад. Найважливішим для даного аналізу є кейнсіанське твердження, що ринок позбавлений механізму економічної стабільності. Невідповідність між плановими інвестиціями та заощадженнями дійсно існує і викликає коливання ділової активності, що виражається в періодичній інфляції і безробітті.

Зокрема, багато ринків не є конкурентними, що спричиняє негнучкість механізму зниження цін і ставок заробітної плати. Виходить, що коливання сукупних витрат впливає, передусім, на рівень виробництва і зайнятості, а не на ціни. Тому держава, з погляду кейнсіанців, може і повинна відігравати активну роль у стабілізації економіки; дискретна, фіскальна та кредитно-грошова політика необхідна для пом’якшення різких економічних коливань, які можуть супроводжувати розвиток ринку.

Монетарний підхід полягає в тому, що ринки достатньо конкурентні та система конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейне коріння монетаризму сягає у класичну економічну теорію, згідно з якою гнучкість цін і ставок заробітної плати, що забезпечується ринковою конкуренцією, спричиняє коливання сукупних видатків і впливає на ціни продукції та ресурсів, а не на рівень виробництва й зайнятості. Таким чином, ринкова систем без державного втручання у функціонування економіки здатна забезпечити макроекономічну стабільність.

Проблема, з погляду монетаристів, полягає в тому, що законодавство про мінімальну ставку заробітної плати, законодавча діяльність в інтересах профспілок, підтримка цін на сільськогоподарську продукцію, законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави послаблюють дію і гнучкість цін та заробітної плати. Мовляв, система вільного ринку здатна забезпечити макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч добрим намірам її підриває. Монетаристи вважають, що держава своїми незграбними та непродуманими спробами стабілізувати економіку за допомогою дискретної фіскальної і кредитно-грошової політики насправді зумовлює нестабільність системи, посилює циклічні коливання.