Сторінка
3
Коперник запропонував нам схему Сонячної системи, але аж ніяк не модель Всесвіту. Про розташування далеких зір він не висловлював певної думки, тільки припустив, що відстань до них у безліч разів перевершує розміри планетних орбіт. Подібно до античних учених, він уявляв Всесвіт замкненим простором, обмеженим сферою зір.
І сьогодні, навіть маючи в арсеналі найпотужніші телескопи, астрономи можуть розглядати зорі лише як яскраві сяючі крапки, про будову яких можна лише висловлювати припущення, спираючись на набір даних, отриманій; шляхом спостережень: яскравість, колір, траєкторія руху тощо. Для детального вивчення в нашому розпорядженні є тільки одна зоря — Сонце.
Давні мислителі й астрономи припускали, що на небі існує безліч зір, невидимих для ока. Демокріт одним з перших висловив думку, що срібляста смуга, яку ми називаємо Молочним Шляхом, є не що інше, як поєднання світла від безлічі зір. Суперечки про будову Молочного Шляху тривали століттями. Підтвердження на користь припущення Демокріта прийшло в 1610 p., коли Галілей повідомив про перші відкриття, зроблені на небі за допомогою телескопа.
Ще до відкриття Галілея Джордано Бруно висловив зовсім несподівану, на той час вельми сміливу думку: наше Сонце — одна із зір Всесвіту.
З ідеї Бруно надалі випливала оцінка відстаней до зір. З'ясувалося, що Сонце — справді найяскравіша й найближча до нашої планети зоря. Виникло природне запитання: а на яку ж відстань потрібно відсунути наше світило, щоб воно виглядало, наприклад, так, як Сіріус? На це питання відповів голландський астроном Гюйгенс (1629—1695). Він порівняв блиск цих двох небесних тіл, і виявилося, що Сіріус знаходиться в сотні разів далі від Землі, ніж Сонце. Тобто промінь світла, який пролітає за 1 с 300 тис. км, витрачає на шлях від Сіріуса до нас кілька років, а точніше, кілька світлових років. За сучасними даними, відстань до Сіріуса складає 8,7 світлового року, і це притому, що відстань від Сонця до Землі дорівнює всього 8 світловим хвилинам.
Геніальна ідея Бруно і заснований на ній розрахунок Гюйгенса стали рішучим кроком до розкриття таємниць Всесвіту. Завдяки цьому межі наших знань про світ значно розширилися, вийшли за межі Сонячної системи, досягли зір і включили до себе і Галактику.
У 20-і роки XX століття нові великі телескопи дозволили астрономам вивчати світ галактик, які вражають своєю красою й розмаїтістю форм, заворожують вихром зоряних хмар і своєю кулястою правильністю. Спіральні, еліптичні, неправильні Галактики були представлені світові американським астрономом Е. Хабблом. Хаббл назвав сфероїдальні галактики туманностями класу Е. Вони переходять від круглих форм (Е0) до еліптичних (Е5), де буква Е позначає еліптичність, а цифра вказує на ступінь еліптичності, який визначається відношенням 10 (а - Ь)/а, де а — велика вісь, a b — мала вісь Галактики. Класифікуючи спіралі (S), де критерієм цього поділу був характер спіралі, він розрізняв групи Sa — спіралі з дуже великою центральною лінзою, Sb — із проміжними за величиною лінзами і Sc — з лінзою, яка перетворюється на точку.
Якщо подивитися на нашу Галактику збоку, то можна побачити лише найбільш яскраві зорі, що зібрані в широкі смуги і дугами виходять із центральної області Галактики, утворюючи її спіральний візерунок. Ми не побачимо ані гало, ані диска Галактики, а тим більше корони. Останні дослідження показали, що багато великих спіральних галактик мають, подібно до нашої, протяжні й масивні невидимі корони. А це означає, що велика частина маси Всесвіту — це загадкова, але тяжіюча «прихована» маса.
Імовірно, — галактики зібрані в групи, скупчення і надскупчення (у залежності від того, скільки їх разом). До групи може входити від 3—4 галактик, а до надскупчення — від 1000 до кількох десятків тисяч. Наша Галактика входить до надскупчення, що не має чітко окресленої форми. Приблизно так само побудовані й інші надскупчення, що знаходяться далеко від нас.
Нещодавно було прийнято вважати, що надскупчення — найбільші утворення у Всесвіті, але виявилося, що якщо подивитися на карту Всесвіту, де розташовані хаотично галактики позначені точками, то видно візерунковий малюнок, що нагадує бджолині стільники з розмірами комірок у 100—300 млн світлових років. З'ясувати, наскільки «комірки» покривають Всесвіт, — справа майбутнього.
Раніш люди воліли вважати Всесвіт вічним і незмінним, обмеженим тільки нашою Галактикою. Але роботи радянського математика й фізика А. Фрідмана (початок XX ст.) зробили переворот. Учений, спираючись на загальну теорію відносності Ейнштейна, довів, що світ живе своїм динамічним життям, змінюється в часі, стискається або розширюється за суворо визначеними законами. Фрідман . відкрив рухливість зоряного Всесвіту. Це було теоретичне пророкування, у якому для вибору між розширенням і стисканням потрібно було провести астрономічні спостереження. Такі спостереження в 1928—1929 р. здійснив Хаббл, який виявив, що далекі галактики і цілі їхні колективи рухаються, віддаляючись від нас в усі боки, тобто він спостерігав загальне розширення Всесвіту. Якщо так, то виходить, що в далекому минулому скупчення були розташовані набагато ближче одне до одного. За Фрідманом виходить, що близько 20 млрд років тому не існувало ані зір, ані галактик, а була щільна і неймовірно гаряча речовина, із якої й почалося загальне розширення, а згодом утворився і Всесвіт.
З початком вивчення Всесвіту, його будови й еволюції з'явилася нова наука — космологія. Буде, звичайно, неправильним сказати, що Всесвіт не вивчався раніше, адже тільки на основі досвіду цілих поколінь астрономів сучасна наука змогла досягти таких висот. Вивчення Всесвіту сьогодні, можливо, завтра стане базою для майбутніх поколінь, адже ще невідомо, що лежить за межами області спостережуваного світу, стоять питання: чи нескінченний Всесвіт за обсягом, чи є розумне життя в його межах, яке походження «прихованої» маси, чому відбулося розширення Всесвіту і чи буде воно відбуватися й надалі, — і безліч інших, відповіді на які зможуть дати тільки астрономи майбутнього.
Завантажити реферат