Сторінка
2

Архітектура ХІХ-ХХ століть

Постійні утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р. Безперечно, цеховий устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік, але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної кількості ремісничих шкіл.

Отже, коли в старі часи на Україні в цехових організаціях постійно виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів, каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання.

Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого, так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе (передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам’яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад, були розібрані й знищені будови Херсонеса IV — X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам’янці перших років XX ст.

На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі.

В найновіші часи будівництво на Україні переживало усі фази еклектизму, які панували в мистецтві Європи, включно і т. зв. стиль модерн, на західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго — в останніх роках XIX і перших роках XX ст. — побудовані величезні залізничні станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання — за проектом відомого українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 — 1918), якому належать також інші будови Львова — готель «Жорж», торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.

З початком XX ст. поміж українськими митцями і спеціально архітекторами поширюється течія відродження українського архітектурного стилю. В поширенні цієї ідеї та в практичному проведенні її в життя велику роль відіграла «Українська громада» студентів Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, де першим головою (від 1905 р.) був архітектор Сергій Тимошенко.

Цей мистецький напрям можна поділити на дві течії: перша для створення своєрідного українського стилю прагнула використовувати мотиви українського барокко, друга — народне дерев’яне будівництво. До першої течії належать великі житлові доми архітекторів Альошина в Києві та Фетисова в Запоріжжі (Катеринославщина).

Друга течія започаткована церквою єпископа Партенія Левицького в Плішивцях на Полтавщині в 1902 — 06 рр., де використані форми знаменитого запорізького собору в Самарі.

Визначним твором, що належить до цього другого напряму, є будинок земства в Полтаві (тепер Український державний музей), побудований визначним нашим архітектором Василем Кричевським з участю маляра Сергія Васильківського. З інших архітекторів відмітимо праці Жукова (шкільні будинки на Харківщині), Мощенка на Полтавщині, а в Галичині — Івана та Льва Левинських, Олександра Лушпинського, Романа Грицая, Василя Нагірного.

Сполучення форм кам’яної архітектури українського барокко з дерев’яним будівництвом знайшло прекрасну творчу переробку в працях архітекторів Сергія Тимошенка та Дмитра Дяченка. Першому належать цілий ряд вілл та проектів церков, другому — проект Історично-архітектурного музею в Кам’янці-Подільському (1913), школи на Полтавщині та головний корпус Сільськогосподарської академії в Києві (1928). Ініціативі цього архітектора належить також заснування в Києві Товариством українських архітектори) Українського архітектурного інституту (1919), який був у 1924 р. приєднаний до Мистецького Інституту в Києві.

В найновіших часах по війні й революції найбільшого поширення набуває західноєвропейський напрям конструктивізму, що оснований на принципі функціоналізму — пристосування кожної частини своєму практичному призначенню, цілковитого усунення декоративних прикрас і непотрібних додатків.

Конструктивізм широко послуговується залізобетонними конструкціями, склом та іншими новими будівельними матеріалами, має смисл для великих елементарних геометричних мас, легких широко закроєних перекрить, великих гладких площ, терасових композицій, плаского даху. До кращих будов конструктивного напряму належать електровня в Києві, суконна фабрика в Кременчуці, будинки Дніпрельстану, будинок каси хворих у Львові й величезний комплекс будов «Держтресту» в Харкові.