Сторінка
1

"Осучаснення" античного мiфа в п'єсi Бернарда Шоу "Пiгмалiон"

Видатний англiйський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчiстю Iбсена, i це привело його до реформи англiйського театру. Вiн обстоює принципово нову структуру драми - проблемну п'єсу-симпозiум. Як драматург вiн тяжiє до гумору i сатири. "Мiй спосiб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду", - заявляв Шоу. Драми Шоу не втрачають своєї популярностi. Серед найвiдомiших його творiв - п'єса "Пiгмалiон", яку автор назвав "романом у п'яти актах". В основу твору покладений античний мiф про скульптора Пiгмалiона, який вирiзьбив iз мармуру Галатею - жiнку такої вроди, що закохався в неї i умовив богiв, щоб оживили статую. Спираючись на цей мiф, Бернард Шоу подає свiй оригiнальний, парадоксальний варiант своєї iсторiї. Елiза Дулiтл - це смiшна дикунка, бiдна квiткарка, дiвчина невихована i неосвiчена. За словами професора Хiггiнса - "пучок гнилої моркви". Починається п'єса з того, що професор фонетики Генрi Хiггiнс i полковник Пiкерiнг укладають мiж собою парi, що Хiггiнс може за три мiсяцi навчити цю вуличну квiткарку розмовляти як справжню герцогиню. Елiза з'являється у домi професора Хiггiнса, щоб брати уроки правильної англiйської мови, що допоможе їй влаштуватись на роботу до квiткового магазину. Врештi-решт пiд впливом наполегливої працi професора i бажання Елiзи навчитись розмовляти i тримати себе з гiднiстю, ця дикунка перетворюється на справжню ледi. Потрапивши до аристократичного свiту, вона вражає всiх не тiльки своєю красою, а й умiнням говорити, витонченiстю манер i найбiльше розумом i душею. Пiсля трiумфальної перемоги Елiза розумiє, що вона бiльше не потрiбна професору i полковнику. Вона довго терпiла грубощi та глузування професора, i тому втекла не прощаючись. Хiггiнс, хоч i має професорське звання, але поводить себе iнколи не як людина з вищого суспiльства. Iнодi вiн грубий i черствий у ставленнi до Елiзи. Цей закоренiлий холостяк принижував дiвчину i пос-тiйно твердив: "чому вони, жiнки, не такi, як чоловiки?" Рiдна мати Хiггiнса, у якої якраз переховувалась Елiза, дорiкає синовi за його поведiнку. А Елiза каже, що вона "людина, а не порожнє мiсце". Елiза вимагає, щоб до неї ставилися як до ледi, а не до "пучка гнилої моркви". Її гiднiсть, смiлива поведiнка подобаються Хiггiнсовi. Перелiчив ши, що Елiза має йому купити, вiн цим ще раз пропонує їй повернути ся i запевняє свою матiр, що так i буде. Елiза повертається в дiм Хiггiнса, але, що буде далi - невiдомо. Може вони одружаться, а може й нi. Фiнал п'єси лишається вiдкритим. Мабуть, автор хоче, щоб читач сам помiркував i уявив собi щасливий або нещасливий кiнець п'єси. Менi сподобалась ця п'єса, тому що наслiдок роботи професора фонетики Хiггiнса став несподiваним навiть для нього самого. Це чудова п'єса, бо в нiй є все: i смiх, i сльози, i переживання, i радiсть перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитись, то таки щось вийде.