Сторінка
2

Профілактика бездоглядності та безпритульності в українському суспільстві

• більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

• хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

• більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

• надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

• серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

• значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;

• значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;

• значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

• “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

• діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

• “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

2. Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

Як відзначають у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

1. Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці”:

• погіршення матеріального становища значної частини населення України;

• збільшення незайнятих дітей та підлітків;

• економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);

• послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

• загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;

• ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

• негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.

2. Відмежування дітей від сім’ї:

- безробіття обох чи одного з батьків;

- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:

- відсутність постійного житла;

- розлучення батьків;

- асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

- примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

- злочинні дії батьків;

- різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;

- раннє або позашлюбне материнство;

- неповна родина;

- новостворені родини

3. Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують, соціально-педагогічної допомоги.

Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту розвитку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбувалася в Організації Об’єднаних Націй у м. Н. Йорку 30 вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення представників усього світу - керівників 190 держав, у тому числі й України, зобов’язало: “Полегшити скрутний стан мільйонних дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди та діти-інваліди й діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають в несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації”.

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага на тому, що дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадянськості до дітей, які тимчасово або постійно позбавлені сімейного оточення.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу”.

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.