Сторінка
2
Не була абсолютно вільною людина і в капіталістичних країнах Заходу. І тут дуже часто вона виявлялася беззахисною перед дією невблаганних законів ринку, перед економічними кризами і безробіттям, перед жорстким контролем з боку держави, перед загрозою мафіозних структур та інших злочинних організацій. У зв'язку з цим людина відчувала себе іграшкою в руках невблаганних і ворожих їй сил. Як відзначали західні соціологи, у XX столітті людина перестала бути вільною, перестала належати собі не тільки на виробництві, а й у побуті, де її вчинки, смаки, думки опинилися під диктатом реклами, масової культури і засобів масової інформації. Відчуження людини від засобів виробництва, від політичної влади доповнилося в XX столітті відчуженням людини від людини.
Ще трагічнішою була і залишається доля людини в країнах, що розвиваються, де мільйони людей, унаслідок економічної відсталості цих країн, позбавлені можливості задовольняти навіть елементарні потреби.
Ось таким багато в чому невтішним і дуже суперечливим нам бачиться сьогодні наше XX століття. І, певна річ, ті зміни і події, що відбувалися в ньому, не могли не вплинути на погляди і думки людей.
Надії і розчарування. XX століття починалося, як відомо, з великих сподівань і надій, а інколи і впевненості у тому, що у ньому настане край усім людським несправедливостям та стражданням, зникнуть хвороби і голод, панування одних людей над іншими, припиняться кровопролитні війни і людство заживе однією спільною сім'єю, у якій всі люди будуть рівні і кожна людина буде вільною і щасливою.
Сьогодні ми можемо, мабуть, сказати, що певною мірою деякі з цих сподівань здійснилися. В багатьох країнах люди справді почали жити краще, досягай гарантованого забезпечення своїх демократичних прав і свобод. З політичної карти світу зникли домініони і колонії. Значно розширилося співробітництво між різними народами, і в багатьох випадках відносини між ними стали більш цивілізованими.
Разом з тим наше століття можна назвати й століттям великих розчарувань. Це розчарування, насамперед, в ідеї прогресу, в можливостях людей свідомо творити свою історію, підпорядковуючи її інтересам самої людини.
В XX столітті мільйони людей у всьому світі свято вірили в можливість реалізації соціалістичних ідей, втілення яких привело б до створення суспільства більш гуманного і справедливого, ніж капіталістичне. У зв'язку з цим великі надії покладалися на будівництво соціалізму в СРСР. Цей невдалий соціальний експеримент підірвав у багатьох людей віру у можливість прогресивних соціальних перетворень взагалі, як це було, наприклад, і під час «великої депресії» 30-х років у США. Зараз вчені ще дискутують відносно того, чи самі ідеї соціалізму виявилися не життєздатними, чи неправильним було їх втілення, але зрозуміло одне: жодна, навіть найкраща мета не може виправдати злочинних засобів. Шляхом насильства, на крові і жорстокості не можна зробити людей щасливими.
Величезні надії у нашому столітті пов'язувалися також із науково-технічним прогресом, з тими можливостями, які створювалися ним у розвитку продуктивних сил людства і підкоренні природи.
Проте, як виявилося насправді, науково-технічний прогрес не тільки приніс людству блага технічної цивілізації і дав можливість підкорити багато стихій природи, але й породив чимало нових, невідомих раніше проблем, призвів до реальної можливості самознищення людства, до загрози самому його існуванню.
Зміни, що відбувалися протягом XX століття в житті людства, знаходили своє певне віддзеркалення і в філософії. Представники різних філософських шкіл і напрямів намагалися осмислити ці зміни, з'ясувати їх глибинні причини, виробити до них певне ставлення. Внаслідок цього утворювалися нові форми сприйняття світу і розуміння самої людини.
Уже соціальні катаклізми (війни, революції, економічні кризи), що відбулися в першій чверті нашого століття, змусили багатьох людей відмовитися від наївної віри у те, що вони живуть у світі, де «все йде на краще». Філософським виразом цього стала відмова від ідеї соціального прогресу. Великого поширення набули погляди представників так званої філософії історії, наприклад О. Шпенглера, згідно з якими людська історія — це існування багатьох незалежних одна від одної і замкнених у собі «локальних цивілізацій». Існування цивілізацій подібне до життєвого циклу організму і включає в себе такі етапи, як дитинство, юність, зрілість і старість. Саме «старечим маразмом» і безсиллям пояснювали представники цього напряму неспроможність «західної цивілізації» подолати кризові явища в суспільному житті і знайти розумне розв'язання існуючих суперечностей.
Разом з тим існували й інші спроби пояснення «нерозумності» людської історії. Однією з найпоширенішим серед них стала думка про нерозумність і недосконалість самої людини. Людина нібито від природи є злою й агресивною істотою. Тому війни, революції, злочинність слід розглядати як цілком закономірні прояви людської агресивності.
Певною мірою з розуміння недосконалості людини виходили у своїх поглядах і ті соціальні мислителі, як вважали за необхідне встановлення жорсткого контролю за людськими діями з боку суспільства і його інститутів, обмеження свободи і підпорядкування цих дій інтересам суспільства. Ці ідеї розроблялися як на Заході, наприклад у концепції панування «раціональної бюрократії» Макса Вебера або в теорії «структурного функціоналізму» Р. Мертона і Т. Парсона, де людині відводилася лише роль виконавця певних соціальних функцій, так і в тоталітарних країнах, де людина, по суті, «розчинялася» І певних соціальних спільностях (народі, нації, класі партії тощо), яким вона повинна була бути повністю підпорядкована. Нарешті, деякі представники структуралізму взагалі проголосили положення про «теоретичну смерть» людини у XX столітті, оскільки предметом вивчення, на їхню думку, мають бути не людські індивіди, а лише соціальні структури, що повністю визначають людину. Неважко помітити, що такий погляд на людину певною мірою служив теоретичним виправданням знецінення людини й людського життя, її повного підпорядкування державі та суспільству.
Крах соціальних і технократичних ілюзій призводив до розчарування у людському розумі й пізнанні, спираючись на які людство мріяло свідомо перебудувати світ і саме суспільство. Зневіру у всесилля людського розуму породжували також ті злочини і безглуздя (світові і локальні війни, гонка озброєнь тощо), які коїлися і продовжують коїтися стосовно людей і всупереч людяності. Тож і не дивно, що чимало філософських учень нашого століття пов'язували сутність людини не з її розумністю, а шукали цю сутність «по той бік розуму» — в підсвідомих інстинктах і почуттях.