Сторінка
2

Світовий валютний ринок

Встановленням контактів між покупцями і продавцями валюти займаються брокерські контори. Володіючи інформацією, вони надають консультативні послуги та складають прогнозні оцінки. У валютних операціях задіяні і "міняйли" з чорного ринку.

Міжнародні ринки валют (international currency markets) виникли у зв'язку із запровадженням у 1973 р. плаваючих валютних обмінних курсів (floating exchange rates) і зростанням приватної міжнародної ліквідності (private international liquidity), переважно у формі евровалют. Зокрема, виникнення евровалют можна трактувати як реакцію на послаблення позицій долара США. Фахівці вважають евровалюта результатом поглиблення інтеграції світової економіки, що відображає посилення інтернаціоналізації виробничого і фінансового капіталу (productive and financial capital). Появу евровалют зумовило і загострення конкуренції між фінансовими установами, передусім комерційними банками.

Євровалюта — це банківські депозити, що не підлягають внутрішньому банківському законодавству (are not subject to domestic banking legislation). Як правило, такі депозити зберігаються у зарубіжних країнах, які є "офшорними" щодо країн, де відповідна валюта є законним засобом платежу (legal tender). Ринок евровалют виявився досить привабливим, оскільки позичальникам (borrowers) позики надаються за скороченими бюрократичними процедурами. Позики в евровалютах надаються під вищі проценти порівняно з процентами на внутрішню валюту.

У період свого виникнення евровалюта були передусім доларами США, депозитованими в Європі. Згодом до американського долара додалися німецька марка та японська єна. Ринок евровалют часто називають ринком євродоларів. Це неправильно, оскільки на ньому був присутній не лише долар США. Не досить точною є і назва "евровалюта" з огляду на те, що половина цих валют зосереджувалася не в Європі, а далеко за її межами — на Багамах, у Панамі, Сінгапурі та Бахрейні. Найбільшим європейським центром евровалют є Лондон.

Появі евровалют сприяло і запровадження у 1963 р. президентом США Дж. Кеннеді контролю над вивозом капіталу, який тривав до 1973 р. Оскільки стало важко одержати кредити у США, то позичальники звернули свої погляди на Європу. Основними позичальниками були саме американські транснаціональні корпорації, яким капітал був потрібен для закордонної експансії. У 1971 р. США почали фінансувати свій бюджетний дефіцит своєю ж валютою, і обсяг ринку евровалют, що становив 2 млрд дол. у 1960 p., досягнув 735 млрд дол. у 1980 p. Тобто світ був перенасичений доларами, що спричинило глобальну інфляцію. Втім, основним чинником зростання ринку евровалют слід вважати нафтові кризи 1970-х років, коли валютні надходження країн-членів ОПЕК — так звані нафто долари — потекли до основних банків Європи.

Отже, ринок евровалют — це незалежний оптовий ринок, де оперують великими сумами. Цей ринок перебуває поза юрисдикцією держав, є джерелом порівняно дешевого кредиту для позичальника і водночас високого прибутку для позикодавця.

Євровалюти — це своєрідні бездомні валюти, оскільки не підлягають регламентації з боку країн-емітентів відповідних валют. Основним джерелом євродоларів є держави, юридичні та фізичні особи, офіційні резерви центральних банків, транснаціональні корпорації, що мають готівку у кількості, яка перевищує поточні потреби.

Ринку євродоларів властива висока оперативність. Він складається з кількох сотень банків-посередників.

Важливим інструментом світового валютного ринку є Співтовариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ), створене у 1973 р. 239 банками з 15 країн. Нині у діяльності цього співтовариства беруть участь понад 3 тис. банків з багатьох країн світу. Міжнародні центри електронних розрахунків цієї системи розміщені у Нідерландах, Бельгії та США. У березні 1993 р. Україна стала 92-ю державою, що належить до системи СВІФТ.

Далі розглянемо світові ринки золота. Цей дорогоцінний метал надходить на ринок у вигляді стандартних зливків (вагою 12,5 кг, проба щонайменше 995; кілька кілограмів, проба 900-916,6; малі зливки вагою 990-1005 г). Об'єктами операцій є також золоті монети старого і сучасного карбування.

У світі налічується понад 50 центрів торгівлі золотом у Європі, Америці, Азії та Африці. Провідними центрами вважаються Лондон і Цюріх.

Залежно від правового режиму, який надає держава, ринки золота поділяються на такі:

• світові (Лондон, Нью-Йорк, Цюріх, Гонконг, Дубай);

• внутрішні вільні (Париж, Мілан, Стамбул, Ріо-де-Жанейро);

• місцеві контрольовані (Афіни, Каїр);

• чорні (Бомбей та ін.).

Протягом 1961-1968 pp. у світі існував "Золотий пул" — Міжнародне об'єднання центральних банків Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і Федерального резервного банку Нью-Йорка. Його мета полягала у спробі стабілізувати ціну золота на лондонському ринку золота на рівні, близькому до офіційної ціни, регулюючи через Банк Англії купівлю-продаж золота за допомогою державних золотих запасів. "Золотий пул" замінили аукціони золота, що періодично проводили Міжнародний валютний фонд (МВФ), а також уряди США, Індії та інших країн.

Наприкінці 90-х років МВФ і центральні банки ряду країн розпочали продаж своїх золотих запасів, що можна розглядати як певну зміну менталітету — гарантом стабільності національних валют стали вважати не золото, а стабільність економіки. Проте золото продовжувало відігравати роль валютного резерву.

Золото має подвійний статус. Воно водночас є стратегічним сировинним товаром і резервно-фінансовим активом. Така подвійність впливає на діяльність світових ринків золота.

Централізовані світові запаси монетарного золота наприкінці XX ст. становили 35 тис. т. Фахівці вважають, що насправді його у світі більше, оскільки існують секретні фонди. Золото розміщено у центральних банках, казначействах і спеціальних фондах. Великим власником золота є МВФ. До ряду найбільших у світі власників золота належать США, ФРН, Швейцарія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди. На промислово розвинені країни припадає понад 80 % централізованих запасів цього металу.

Щороку на планеті видобувають 1350 т золота. Найбільший його продуцент — Південно-Африканська Республіка (понад 20 % світового видобутку). Великим видобувачем золота був Радянський Союз. Протягом останнього періоду свого існування він продав за