Сторінка
2

Доказ у публічному виступі

У промові, а особливо в спорі, необхідно уважно стежи­ти за ходом (розвитком) своєї думки, постійно перевіряючи себе («Чи те я довожу, чи по пішов я вбік?»), бо, переходя­чи від одного положення до іншого, можна втратити ви­хідну думку та виявити, що говориш зовсім про інше.

Підміна тези нерідко використовується як навмисний софістичний прийом, коли, будучи не в силах довести ви­сунуте помилкове (хибне) положення, оратор намагається зробити це за допомогою підміни тези або штучного пере­ведення уваги публіки на інше питання.

Софістичні прийоми розраховані на те, щоб створити подобу істинності хибної тези чи, навпаки, хибності істин­ної тези.

Якщо ви прагнете переконати слухачів у правильності того, про що говорите, то недостатньо буде сказати: «Це так і ось так». Не сподівайтеся, що аудиторія повірить вам лише тому, що ви про це говорите. Слухачі прийняли б ваші слова на віру лише в тому разі, якби ви були фахівцем з цього питання, і, отже, розумілися на тому, про що ви­голошуєте. Якщо ж ви не фахівець або хоч і фахівець, але торкаєтесь речей, які не мають нічого спільного з вашим фахом, то у слухачів можуть виникнути сумніви щодо правильності або правдивості того, що ви промовляєте. Для того щоб їх переконати, треба неодмінно потурбува­тися про вагомі аргументи.

Аргументами, або доводами, називають такі вислов­лювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.

Судді, наприклад, оцінюють правильність думки про­курора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.

Особливо необхідні переконливі доводи на користь за­стосування тієї чи іншої статті кримінального закону.

Розв'язання стратегічного завдання аргументації перед­бачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами. Правила ці такі: 1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;

2)істинність аргументів доводиться незалежно від тези;

3) необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному;

4)у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.

В античній риториці аргументи розподілялися на вну­трішні, тобто логічні, та зовнішні: факти, документи та ін., які вагомо та переконливо діють самі по собі. Крім того, виділялися ірраціональні доводи. їх найбільш розповсю­джені види: волання до жалю та симпатії; звернення до авторитетів, традицій, до почуття поваги; це так звані ар­гументи до співчуття, до особи, а не до сутності питання; вони використовуються замість об'єктивної оцінки зло­чину. Велике значення в таких випадках має красномовство оратора, його упевнений тон, пафос промови. Такі аргумен­ти знаходимо в промовах Ф.Н. Плевако, напр.: «Плевако . згадавши слова обвинувача, сказав голосом, який йшов із душі в душу: «Вам говорять, що він високо стояв і низько впав, і в ім'я цього вимагають суворого покарання, тому що з нього повинно «спитатися». Але, панове, ось він перед вами, він, який стояв так високо! Подивіться на нього, по­думайте про його розбите життя — хіба з нього вже недо­статньо запитано? Пригадайте, що йому довелось перетер­піти в неминучому очікуванні цієї лавки і під час перебу­вання на ній. Високо стояв . низько впав . адже це тільки початок і кінець, а що було пережито між ними. Панове, будьте милосердні та справедливі .» Так Ф.Н. Плевако за­хищав священика. Психологами доведено, що на процес переконання значний вплив здійснює суб'єктивне відно­шення слухачів до предмета промови.

Аргументи можуть бути викладені у вигляді фактів або свідчень. Особливу силу переконання має приклад. Він вносить у виклад чіткість, конкретність, збуджує зацікав­лення.

Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже певна частина знань набувається не безпосередньо, шляхом спостереження або з власного досвіду, а й іншими способами. Отже, здебільшого знання опосередковано переда­ються людьми, які с фахівцями у тій чи іншій галузі.

Якщо ви доводите правильність того, що для слухачі в невідоме, то пошліться на авторитетного вченого або спеці­аліста вданій галузі. Для того, щоб доказ був переконливим, ви повинні назвати ім'я та прізвище авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Не досить сказати: «Багато визначних учених вважають, що .» або «Авторитетні вчені у цій га­лузі підтверджують, що .».

Особа, на яку ви посилаєтесь, мас бути авторитетом саме в даній галузі. Не можна, наприклад, посилатися на лауре­ата Нобелівської премії з фізики, обговорюючи питання національного доходу. Якщо навіть той фізик і висловлював свої погляди на ці проблеми, це ще не означає, що, будучи авторитетом у фізиці, він так само компетентний у питанні національного доходу.

Іншою формою доказу є аргумент, який побудований на взаємозалежності причини й наслідку.

У процесі доказів оратори часто припускаються таких помилок:

1. Порушення правила про істинність аргументів при зводить до логічної помилки (« хибна основа (підстава)» або «основна помилка (омана)»). Помилка «хибної підстави» має прямий зв'язок з іншою логічною по­милкою — «випередженням підстави», коли робиться неправильне припущення, що аргумент (або теза) є істинним, в той час як це ще потребує доказу.

2. Недотримання другого правила аргументації призводить до логічної помилки — «хибне коло», коли теза дово­диться за допомогою аргументів, останні ж обґрунтову­ються тезою: «факти не залишають сумнівів у тому, що умови в країні є такими, якими вони в дійсності скла­лись» . В цьому випадку і теза, і аргумент виявляються непідкріпленими, «висячими в повітрі».

3. Порушення третього правила аргументації призво­дить до помилки — «недостатність підстави». В цьо­му випадку наводяться доводи, з яких не повністю випливає теза, яка доводиться. Наприклад, питання про народжуваність частіше всього пов'язується в нашій країні з економічними заходами, зокрема, за­безпеченістю житлом, дитячими закладами. Частка істини в такому поясненні є. Але як свідчить статис­тика, істина не тільки в цьому. Для вирішення даної проблеми необхідний цілий комплекс заходів, вклю­чаючи соціальні та виховні.

4. Доказ тези підмінюється оцінкою особи. Така помил­ка в логіці зветься доведенням ad hominern («до лю­дини»), її припускаються, наприклад, тоді, коли, доводячи тезу «він добрий оратор», посилаються на те, що він хороша людина, активний громадський діяч тощо. Такі аргументи характеризують дану осо­бу, але не висунуту тезу.

Цієї помилки припускаються й тоді, коли, ігноруючи факти і логічні докази, аргументують свою промову ви­ключно посиланнями на авторитети, цитати. Зовні така промова може виглядати дуже переконливо. Але тільки зовні. Посилання на авторитети — прийом, вартий уваги, але ним не слід зловживати. Передусім авторитет має бути безперечним не тільки для оратора, а й для слухачів. Ши­роко застосовуються посилання на думки найвидатніших учених, письменників і громадських діячів. Коли оратор не впевнений, що ці авторитети відомі слухачам, він пови­нен стисло розкрити значення їх діяльності.