Сторінка
2

Соціальний атом та психодрама. Дж. Морено (1892—1974)

Таким чином Морено будує соціальний атом із багатьох телеструктур. У свою чергу він кваліфікує соціальні атоми як частинки великої схеми психологічних мереж, які пов'язують або розділяють великі групи індивідів залежно від їхніх телевідношень. Психологічні мережі є частинами ще більш крупних одиниць психологічної географії колективу. Останній в свою чергу є частиною найбільш крупної конфігурації — психологічної тоталь­ності людського суспільства.

Отже, соціальний атом, за Морено, це не мікрокосмос, як психологія ок­ремої людини, а певна мережа міжособових стосунків, зв’язана на основі “теле”. Соціальний атом формується тому, що кожна вчинкова акція має вчинкову реакцію з боку інших індивідів, що й відображається в індивіді, який першим здійснює вчинок. Інакше кажучи, Морено постулює річ не досить нову, але модифікує її та детально розробляє. Колективна свідомість, колективне несвідоме, колективні уявлення та інші терміни вже розкривали характер згуртованості різних етносоціальних груп. Але все це зводилось так чи інакше до фатуму архетипних взірців поведінки, сформованих ще в давні часи, але неподільно пануючих над поведінкою сучасної людини. Ось чому в поведінковій психології (в широкому розумінні цього слова) не йдеться ні про певну спільність соціальності, ні про індивіда, протиставле­ного цій спільності. Але соціальність та індивід протягом розвитку поведінкової психології продовжували залишатись протиставленими компо­нентами. Спільність діяла як індивід, а мікрокосмічний індивід мусів всту­пати з нею в певні відношення. Можна сказати навіть, що вся соціальна психологія залишалась тому на рівні психології "індивідуальної", що завис­ла в повітрі. Соціальне виявилось якоюсь раз і назавжди даною аморфною структурою, непізнаною і тому ворожою індивідові.

Фізикалістське поняття "теле", введене Морено, формально прояснило заплутане павутиння міжособових відношень, показавши їхню мережу, а цю останню — в динаміці, у формуванні. Як предмет психології виник учи­нок в певній ситуації. Саму ситуацію показала вже гештальтпсихологія, а особистісні форми поведінки як індивідуальні акти — психоаналіз. Проте реальна картина взаємовідношень залишалася нерозкритою. Разом з цим і особистість як сукупність цих відношень залишалася абстрактом. Тепер же індивід, вміщений на перехресті мереж, виявився змістовною особистістю, її багатство стало багатством тих мереж, які й склали соціальний атом. Як сукупність учинкових актів і реакцій він вперше став реальною основою вчинку як такого. Ось чому учинок слід мислити не як акцію одного індивіда. В такому випадку вчинок взагалі неможливий. Він стає таким ли­ше як учинкова взаємодія всередині соціального атома. Мікрокосмічний центризм учинку Морено замінив макрокосмічним.

У такому тлумаченні вчинковий акт уже не виступає акцією замкненого індивіда, а стає перетворенням ситуації. Адже ситуація є вираженням взаємного зв'язку індивідів, є сукупністю значущих зв'язків, інакше вона не буде ситуацією, що викликає вчинок. Сама мотивація є виявом, концен­трацією, узагальненням цих телезв'язків. Але тоді й учинок слід розуміти як перетворення цих зв'язків. Об'єктивний зміст концепції Морено полягає в тому, що вчинок стосується не окремої людини, здійснюється не тільки нею, а всім соціальним атомом. Морено долає мікроцентризм учинку і показує його макроструктуру. Це вже було безпосередньо пімотовлено інтерперсональною теорією поведінки Г.Саллівена. В такому разі вчинок виявляється не виконанням окремої ролі, а справжньою драмою, в яку втяг­нуто індивідів. У зв'язку з цим Морено і розвиває свою теорій) психодрами як психологічну (соціометричну) взаємодію цілого ряду осіб. Антропометризм поступається місцем соціометризму.

"Моя теорія і практика психодрами, — пише Морено. — піддала гли­бокій зміні фрейдівську точку зору". Ідея, що асоціації мають бути науково аналізовані, хоч і називала асоціації вільними, але обмежувалась асоціацією слів і до того ж була пов'язана з інтерпретацією аналіста. Спон­танність індивіда не входила в це. Сама по собі психологічна ситуація була до певної міри штучною, зводячись до розмов у кабінеті між лікарем і пацієнтом, що обмежувало та спотворювало природний потік асоціацій.

Психодраматичні методи намагалися виправити це. Вони відмовилися від надуманих відношень між лікарем і пацієнтом, і індивіда було поверну­то у природиу атмосферу його існування, яка дослівно означає in situ: те місце, де він думає, почуває і діє природно, спонтанно і до певної міри творчо. Це повернення було б регресом, якби не вдалося свідомо поглибити і розширити матеріальну частину психологічної ситуації набагато більше, ніж це вдалося Фрейду. "Я побудував експериментальну ситуацію таким чином, — стверджує Морено, — що вона може слугувати для індивіда пла­ном його життя, його життєвими ситуаціями в мініатюрі".

Піддослідного просили не тільки говорити про самого себе, а й діяти, переживати, бути актором. Асоціацію слів було доповнено асоціацією дій. Ці ланцюги слів і дій були пов'язані один з одним, а також сконкретизовані життєвою ситуацією; всі словесні привиди отримали тепер матеріальне втілення у вигляді ролей для учасників психодрами. Процес асоціацій дій далі вилився в асоціацію взаємодій між різними індивідами. Мабуть, саме завдяки цьому психодрама робить можливим .застосування експерименталь­ного методу безпосередньо до особистості людини. В багатьох видах психодрами долається також штучність експерименту: він та життєві умови стають одним і тим же. Ранні види психодраматичної процедури були ек­спериментами in situ. Перенесення психодрами в "театр", лабораторію або приймальню лікаря становив більш пізню стадію.