Сторінка
1

Основи спадкового права

Da tua dum tua sunt, post mortem

tuncua non sunt.— Віддай твоє, поки

воно твоє, після смерті воно не твоє.

1. Поняття спадщини.

Спадкування існує майже стільки, скільки існує цивілізація, оскіль­ки переважній більшості людей властиво бажання хоч трохи полегши­ти життя нащадкам після своєї смерті. Отже, спадкування — перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадко­давця), до інших осіб (спадкоємців). Звідси випливає, що спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу прав та обов'язків померлого до інших осіб. Слід наголосити, що спадщина відкривається після смерті фізичних осіб і лише вони можуть бути спадкодавцями. Юридичні особи не помирають, а лікві­довуються; отже, вони можуть бути тільки спадкоємцями. Не буває спадкування і між живими.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких не припиняється його смертю. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права, право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом. До спадщини входять і борги спадкодавця. Однак спадко­ємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості успадкованого ним майна.

Особливий порядок встановлений для спадкування предметів домашньої обстановки та вжитку. Ці предмети переходять за законом до спадкоємців, які проживали спільно зі спадкодавцем до його смерті не менше від одного року незалежно від їх черги і спадкової частки.

Велике значення для спадкування мають час відкриття та місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а місцем відкриття спадщини є останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме —місцезнахо­дження майна або його основної частини.

Спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Проте не мають права стати спадкоємця­ми особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя. Крім цього, за законом не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судо­вому порядку.

2. Спадкування за заповітом

Спадкування відбувається на двох головних підставах: за заповітом та за законом. Звичайно, що законним буде і такий варіант спадкуван­ня: частина майна заповідається спадкодавцем, а частина —перехо­дить у спадщину за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Кожен може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам (як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом), а також державі або окремим юридичним особам. Причому заповідач може в заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Зазначимо, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (уси­новителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менш як дві третини частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка). На випадок смерті зазначеного в заповіті спадкоємця або відмови його від заповіту заповідач може назначити іншого спадкоємця, тобто у цьому випадку відбувається підпризначення спадкоємця.

Заповіт — це одностороння угода, за якою права та обов'язки для Інших осіб виникають за волею заповідача. Тому до заповіту встановлюються такі самі умови дійсності, як до будь-якої угоди. Звідси стає зрозумілим, що заповіт може бути складений лише дієздатною особою. Більш того, якщо буде встановлено, що заповідач склав заповіт внаслі­док насильства чи погрози, чи був змушений його скласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, він може бути визнаний недійсним. Заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. При цьому заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт цілком або в частині, в якій він йому суперечить.

Оскільки заповіт виконується після смерті заповідача, то з'ясувати його зміст просто ні в кого. Тому до форми заповіту законом встанов­люються жорсткі вимоги. Він завжди повинен бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця й часу його укладення, підпи­саний особисто заповідачем і посвідчений нотаріусом або посадовою особою, посвідчення якої прирівнюється до нотаріального, зокрема головним лікарем лікарні, де перебуває на лікуванні фізична особа.

За заповітом можуть переходити не лише права, заповідач має право пов'язати перехід прав і з виконанням певних обов'язків. Зокре­ма, заповідач вправі покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (заповідальний відказ) на користь однієї або кількох осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимагати його виконання.