Сторінка
3
Гадаємо, проблеми такої «академічної» науки, а разом і слов'янської, української культури перетікають в інше річище і розв'язуються спільно з так званим «єврейським питанням», якщо розсекречується його трьохтисячолітня таємниця і з'ясовується, що жиди-юдеї-євреї у своїх основах не семіти, а таки індоєвропейці з походження, але з видозміненою духовною культурою. Як «семіти» ці видозмінені індоєвропейці вже створили прецедент у ХХ столітті: через майже дві тисячі років після вигнання з Юдеї та розпорошення по всьому світу примусово організовано повернулися до «землі обітованої» в Палестину, утворили власну державу на його землях корінного семітського населення й ось уже шість десятиліть підтримують близькосхідний конфлікт як жевріюче вогнище наступної світової війни, а тих, хто зважується на критику, звинувачують в «антисемітизмі». Скільки «семітизму» й «антисемітизму» у такому розіграші, кожен у змозі визначити на власний розсуд, але бажано за неперекрученою логікою.
Сьогодні отака, з дозволу сказати, «академічність» усупереч історичній правді «відкриває» ще одну начебто єврейську прабатьківщину (Україну), адресуючи євреям трипільську культуру як нібито семітську.
Використовуючи лише інакомовлення — іншоназивання євреїв семітами як окозамилювання й обдурювання (з огляду на їх індоєвропейське походження) для історичних зазіхань на трипільську культуру, що спроможне перерости в територіальні претензії на українські чорноземи як нібито чергову «землю обітовану». У відповідь українська наука і політика не повинні ховати голову в пісок і вдавати, ніби нічого не відбувається: слід гадати, ця ситуація програмована, розпланована далеко за межами України, а тут рухається за графіком — український псевдонауковий офіціоз грає у ній, звичайно, підрядну роль, підпорядкувавшись після розвалювання СРСР і всіх його органів тим світовим латентним структурам, які свого часу створювали все радянське, а на завершальному етапі ініціювали знищення його перемогами «демократії».
Головний аргумент української сторони у протистоянні із світовими латентними структурами, які посягають на культуру Трипілля — Кукутені як нібито семітську, самоочевидний: вихідці із Колиски цивілізації в Наддніпрянщині та Північному Причорномор'ї нині стали численними окремими народами у Південно-Східній Азії, Індостані, на Іранському нагір'ї, у Передній Азії, Центральній, Південній і Західній Європі, отже внаслідок своєї чисельності і багатокультурності та багатомовності за всього бажання повернутися не в змозі розміститися на теренах прабатьківщини. Інакші мають складатися стосунки нащадків вихідців із нащадками останців. Таку відповідь мають підготувати українські науковці.
Ситуація не така вже й проста, як може здатися на перший погляд — мовляв, чи варто надавати якогось значення ініціативі українського псевдонаукового офіціозу. Та візьмімо до уваги: до Палестини євреї переселялися не з власної волі, їм зовсім не хотілося покидати обжиті Америку та Європу, в «землю обітовану» їх посилало й організовано відправляло все те ж прісновідоме керівництво тоталітаризму в ідеалі. Нині становище разюче змінилося: на Близькому Сході у двобої «хто кого» зійшлися два непримиренні табори — світ юдейський із світом ісламським. Об'єктивно, через нестабільність у регіоні, громадяни Ізраїлю зацікавлені в тому, щоби мати ще одну гіпотетичну «прабатьківщину».
У зв'язку з цим історико-суспільствознавчій науці бажано б вивчити питання, чому в єврейському середовищі в Україні виношується думка, нібито українці — іноземці в своїй землі, тобто окупанти — а будь-яка окупація, зрозуміла річ, колись обов'язково закінчується. І чи не в цьому аспекті слід розглядати особливу увагу світових латентних структур до України-Русі упродовж усієї історії, а надто в новітні періоди, зокрема винищення терором восьми мільйонів українців єврейсько-більшовицьким режимом у 1918–1921 рр. і невідому кількість мільйонів під час голодоморів у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр.? А після розвалювання СРСР — катастрофічне зменшення української людності з 52 млн на початку 1990-х років до 47–46 млн нині з одночасним захопленням представницької і виконавчої влади, приватизацією українських національних багатств, українського інформаційного простору, а в недалекій перспективі, можливо, й землі так званими олігархами переважно єврейського походження? За теперішнього рівня розвитку політичного життя в Україні, за наявності півтораста політичних партій, котрі воліють не помічати цих проблем, до остаточної окупації національного розуму, духу і простору Колиски цивілізації залишилося не так уже й багато: довести до переможного кінця війну з науковцями МАУП, яка ведеться з ініціативи США та Ізраїлю за посередництвом нібито української влади, і під острахом звинувачень в «антисемітизмі» заборонити порушувати й публічно обговорювати будь-які невгодні висловлювання, міркування, ідеї, тобто покінчити з українським інтелектуальним і національним суспільно-політичним життям в Україні.
Нині становище ускладнилося профнепридатністю «помаранчевих», їхнім невмінням вести мову поміж собою, з народом, опонентами і робити справу. Та ситуація ускладнюється тим, що українським політичним партій бракує адекватного світогляду, розуміння головних проблем людинотворення, народотворення, державотворення, тобто усвідомлення ідеальної спонуки до дії, з чого тільки й можуть цілеспрямовано сформуватися і вирости в реальності нова людина, нове суспільство, нова економіка, нова держава. Унаслідок світоглядного невігластва одна з провідних політичних сил підіймає на щит надання російській мові статусу другої державної — отже, тим самим ставить за мету руйнування і розвалювання України як держави за мовною ознакою. Оскільки в разі успіху цієї сили на виборах і після виборів в Україні автоматично відтворюється і повторюється становище української мови за радянських часів, від чого сьогодні її рятує державний статус, утверджуючи в очах усього суспільства і поволі, але неухильно просуваючи в усі сфери життєдіяльності суспільства. Українська мова — «життя духовного основа» — захищає українську державу.
Завантажити реферат