Сторінка
2

Різноплановість трагічних тем у поезіях Томаса Стернса Еліота

Кожне слово, кожен образ, кожна метафора – ціле нашарування: філософій, релігій, етик і одночасно – правд життя з усіма її грязнотами і вульгарностями. Тут необхідність навіть не дешифрування, як у Джойса, а здатність зануритися в цей круто заварений інтелектуальний світ, насититися цим гірко-соленим розчином.

Нескінченні нашарування натяків, недомовок, ремінісценцій, відкриті і замасковані цитати, складна система відсилань, ретельна імітація різних поетичних технік, віртуозні асоціації, поліфілософські метафори, парафрази, речитативи, алітерації, асонанси, розширені види рим, змішання арго і сакральних текстів, збільшена до крайніх меж сугестивності слова – от з якого "сміття" "зроблені" його вірші. При всім цьому – рідкісна органічність, незвичайна глибина, зв'язок із традицією. Як у великих попередників, ускладненість і зашифрованість – не навмисні, а природні, адекватні наростаючому хаосу світу.

Основна тема поезії Еліота – скорбота, переживання злиденності світу і людини, неминучість відплати за розтрату життя. Велика незначність природи, суіни еректус, діє марну історію, де усі – неправда й обман. Ні, не невір'я в людину, тим більше не мізантропія – поетичне попередження, метафізичний Римський клуб. Не нав'язлива ідея загибелі світу, не розпад людяності – крик розпачу, спроба зупинити бадьоро марширують до трагічного кінця. Передбачення і підсумок ХХ століття .

"Пустище" свідчить, що наше століття передчасно постаріло, настільки постарів, що навіть не може знайти слова, щоб оплакати власне безсилля; що він навічно приречений позичати пісні поетів, що пішли, і склеювати їх воєдино.

Ні, я не згодний з тим, що велич умерла з чи Вергілієм Данте, – своєю творчістю Еліот довів зворотне. "Пустище" – нова "Одіссея", поетичний "Улісс". З тією різницею, що герой спустошеного людства не обмежений часом і простором, він тисячоликий: Тіресій з Фінікії, лицар святого Грааля, шекспірівський Фердінанд, блаженний Августин і Будда одночасно. Ось уже де міфотворча поезія! Антологія людської свідомості і перегляд людської історії.

Міфологічне тло необхідне Еліоту як декорація безчасся – вічності, на підмостках якої життя повторює ті самі фарси. Але міф не тільки тло – сутність що відбувається і таємний зміст прихованого, ірраціональність людського і безглуздість великого. Щоб осягти хаос що відбувається, необхідно розглянути порох що відбувся. І навпаки: сьогодення змушує переосмислити минуле.

Творчість Еліота і є переосмислення філософії, історії, культури, змісту свідомості. Як вважав він сам, поява нового твору мистецтва впливає як на всі майбутні, так і на минулі утвори. Після Еліота ми по-новому дивимося на Данте. За словами У. Еко, зміна сприйняття робить художній твір іншим, не рівним самому собі. Велич художника, можливо, виміряється глибиною змін духовного світу. Еліот не тільки повторив те, що, за його словами зробив Шекспіре, – вибудував свої вірші в єдину поему, деяку безупинну форму, що встигла дозріти і продовжується розростатися, але, у значній мірі, уплинув на парадигму, змінив світогляд, створив нову концепцію людини, що потіснила Фауста.

Використана література:

1. Всесвітня література в персонажах. – М., 1999.

2. Літературна енциклопедія. – М., 1992.

3. Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.