Сторінка
3

Свідомість та особистість

А стосовно пропозиції до нової системи цінностей, то вона досить проста — маємо в якості її парадигми покласти гуманізм. У центрі якого — людина у її повноті і цілісності, в яких зняті часткові визначеності й утверджується людська сутність як така, утверджується цінність людини і життя людини, утверджується добро — як благо кожної людини. І, нарешті, утверджується ідея перемоги добра.

3. Сутність моральної особистості

Саме слово "особистість" можна вживати аж ніяк не всюди, де ми припускаємо наявність душі, я і навіті. усвідомлення стану й цінності власного я (наявність само свідомості й самооцінки).

Особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Дитина демонструє наявність я, душі, самосвідомості; але цього ще замало аби визнавати її моральною особистістю. Лише "зріла" дитина є особистістю у повному розумінні слова.

Феномен особистості не вичерпується такими властивостями, як бути людиною зрілою і сповна розмуму, він поширюється лише на тих людей, котрі безпосередньо опанувують своє тіло й почуваються як господарі щодо нього.

Якщо і поняття душі, і поняття тіла не передбачають абсолютної предметності, то й питання про те, як вони можуть впливати одне на одне, є цілком безпідставним. Тобто ця славнозвісна проблема виявляється, як влучне зазначив Кант, "саморобкою" і заслуговує хіба що на теоретико-пізнавальний інтерес. Будь-який зв'язок між ау-шевними й тілесними процесами потверджується й пояснюється тим, що їх дано через єдину і неподільну дію особистості. Тобто кожна одинична дія особистості передбачає дві форми споглядання - зовнішню й унутрішню, - і в кожній з них має своєрідним чином відбиватися відповідна відмінність, тотожність і схожість тою чи тоіс мірою неоднозначних "дій". Це, мабуть, стосується будь-якого тлумачення чужих особистісних дій. Вони ж бо ніколи не дані нам в такий спосіб, щоб можна було на підставі здійснюваних рухів екстраполювати "причинну зумовленість" безпосередньо на душевну діяльність. Радше саме розуміння особистості та її діяльнісної єдності з точки зору духовного центру чужої особистості передує зазначеним настановам.

За тих самих душевних і тілесних задатків, а також за тих самих ситуацій особистість та її діяльність можна вважати вільно варіативними. Таким чином всілякі спроби редукувати свободу особистості до сутої причинності, до зумовленості характером (на відміну від каузальності так званих одиничних мотивів, на які намагається спиратися, наприклад, Ліппс) відхиляють нас далеко за межі власного сенсу проблеми свободи. Адже й задатки, й характер самі як такі потребують каузального тлумачення (біологічного й історичного), будучи тою ж мірою необхідними, як і все, що випливає з характеру та з ситуації. Навіть за однозначної визначеності вроджених і набутих нахилів, а також усієї сукупності впливів зовнішнього середовища на людину, - навіть за таких умов людські дії завжди будуть різнитися залежно від особливостей особистості, котра є носієм характеру й нахилів.

Яким же є відношення між цінностями й висновуваними з них нормами, з одного боку, та індивідуальною ціннісною сутністю й грунтованою на ній належнісністю - з іншого? Більшість представників розроблюваної подосі етики на це запитання дають відповідь, яка щонайбільшого загострення набуває в Канта. А саме: за їхнім припущенням, особі лише в тому разі властива позитивна моральна цінність, якщо вона реалізує загальнозначимі цінності або додержується морального закону. Кант же здійснює ще один крок в цьому напрямі: для нього не тільки все належне є загальнозначимим, а отже, особистісної, тобто індивідуальної "належнісності" (на відміну від "нахилів") просто не існує, але й сам зміст цього належного визначається за такою формулою: "Чини так, аби максима твоєї дії загалом могла бути загальним принципом розумної істоти взагалі".

Висновок

Саме слово "особистість" можна вживати аж ніяк не всюди, де ми припускаємо наявність душі, я і навіті. усвідомлення стану й цінності власного я (наявність само свідомості й самооцінки).

Особистість передбачає одиничність, а також певний ступінь розвитку. Дитина демонструє наявність я, душі, самосвідомості; але цього ще замало аби визнавати її моральною особистістю. Лише "зріла" дитина є особистістю у повному розумінні слова.

Яким конкретним різновидом духовної діяльності не займалася б людина, її реалізує одна й та ж сама свідомість, що тим самим і засвідчує свою внутрішню сутність. Тому, коли ми звернемося до свідомості, зокрема мораль­ної, в убранні її специфічних понять і визначень перед нами поставатиме зрештою не що інше, як людська свідомість узагалі, з властивими їй внутрішніми механіз­мами, смисловим і ціннісним змістом.

Найперше, що впадає в око при теоретичному розгляді мо­ральної свідомості, — це, зви­чайно, сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Ця сукупність норм головним чином і становить безпосередній зміст моральної свідомості.

Згідно з існуючими визначеннями, моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) є елементарною формою моральної вимоги, певним взір­цем поведінки, що відбиває усталені потреби людсько­го співжиття і відносин та має обов'язковий характер.

Зв'язок моральних норм з реальною практикою людського життя випливає також і з тієї обставини, що нормою називається, крім відповідного елементу свідо­мості, ще й просто певний середній випадок або показ­ник, певна усталена риса того чи іншого об'єктивного масового явища або процесу. Нерідко трапляється так, що проблема якоїсь норми загострюється в моральній свідомості саме тоді, коли дана норма втрачає свої позиції в реальному людському житті, тобто перестає бути для нього «нормою», — що, до речі, зовсім ще не свідчить про її суто моральну необґрунтованість.

Список використаної літератури