Сторінка
2
Першочергова увага зверталася на розширення мережі національних шкіл, організацію навчання дітей рідною мовою. Уже в 1929/30 навчальному році в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою навчання, 786 — єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською, 121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чеською, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — ассірійською. Підготовку вчителів та інших спеціалістів здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу провадили понад 600 національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури.
Освіта
Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.
Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920 р. ВЦВК видав декрет "Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською", в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови й українознавства.
У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. "Про вибори шкільних працівників" вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси працювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком України підвищив їм зарплату, зобов'язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу із громадських фондів.
Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі будинки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в 1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.
Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались асигнування на освіту. За 1923—1926 pp. вони збільшилися майже в 7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Україні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то в 1926 р. — 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбудовного періоду ще понад 40 /о дітей шкільного віку залишалося поза школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збільшувалася швидше, ніж у містах.
Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями, їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх склад. Якщо в 1922—1923 pp. у школах України було 46 тис. вчителів, то в 1925-1926 pp. — 52 тис.
У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У початковій школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку, а в 1929 р. — 71 /о. Особливо повільно запроваджувалось загальне навчання на селі.
Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді (LLJKM). У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання.
У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеукраїнський з'їзд з питань політехнічного навчання. З'їзд прийняв правильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні програми, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися. Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих кадрів.
По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України. З перших років встановлення польської влади в Галичині головними завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила політику повної централізації, заміни українських учителів на польських, обов'язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було ліквідовано повністю.
Середня спеціальна і вища школа
Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.
Більшість населення не мала загальноосвітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих навчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контингент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налічувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько
Завантажити реферат