Сторінка
3
Етнічна акультурація залежить від політичних та економічних чинників, які визначають домінуючий етнос, його заінтересованість у створенні єдиного національно-державного простору, прискоренні чи уповільненні темпів денаціоналізації та асиміляції. Нині в Україні робляться спроби прискорити процес українізації, що може призвести до втрати окремими етнічними групами етнокультурної індивідуальності.
Коли нечисленний етнос відчуває зверхнє ставлення до себе домінуючого, між ними може виникнути ворожнеча. Спричинюють це, можливо, неповага до історичної пам'яті, різний рівень соціально-економічного забезпечення, культурне і релігійне розмежування. Етнічна ворожнеча може спричинити політичні конфлікти, а політичні можуть перерости у збройні. Один з останніх яскравих прикладів — події в Югославії.
Характерною стала етнічна дисперсія — якісне та кількісне розпорошення етносу, який втрачає компактну осілість в одному регіоні. Цей регіон поступово заповнюється іншими етнічними групами. У результаті відбувається закономірний розпад монолітності етносу, втрачається здатність етноутворення та збереження власної єдності. У цьому разі спостерігається процес ерозії та інтернаціоналізації або поглинання іншими спільнотами. Етнічна дисперсія зумовлюється міграцією населення з аборигенної території з різних причин: війн, що призводять до епідемій, катастроф, безробіття тощо, розсіяння етносу. Це явище називається "діаспора". Діаспори різних народів є майже в усіх країнах світу; більші чи
менші за кількістю, вони роблять спроби впливати на корінний етнос з метою власного самоутвердження. Особливість етнічних дисперсних явищ полягає у консервації та архаїзації культуро-творчих процесів, адже дисперсне утворення завжди відірване від базового народу. Відсутність міцних повноцінних зв'язків негативно впливає на розвиток і вироблення нових якостей, що закономірно відбуваються на аборигенній території.
Важливим чинником для кожного народу є етнічна пам'ять — здатність народів фіксувати, вивчати і передавати майбутнім поколінням кращі набутки свого минулого, а також порівнювати його із сучасним. Люди засвоїли багато форм фіксації етнічної пам'яті. Це міфи, легенди, повір'я, хроніки, літописи, де більш-менш об'єктивно зафіксовано історію народу, осмислено зв'язки, закономірності, висвітлено специфіку етносу. Етнічна пам'ять відтворюється у фольклорі, народних звичаях упродовж існування нації, що певною мірою позначається на світогляді та колориті усної й письмової народної творчості. Усі набутки широко використовуються для прославлення та утвердження своєї самодостатності через етнічну пам'ять народу.
Кожному етносу притаманний етнічний нарцисизм. Цей термін пов'язаний з відомим античним міфом, провідна теза якого — самозакоханість. Тому домінанта власних етнічних здобутків вважається найкращою. Мотивація формування цього явища — прерогатива психологів. За аналогією її можна віднести до таких понять, як націоналізм чи патріотизм, але пов'язувати їх можна лише умовно.
Кожному етносу притаманна етнічна традиція, яка уособлює сукупність стандартів поведінки, що передаються через механізми спадковості. Це ієрархія стереотипів, культурних канонів, політичних і господарських форм, світоглядної системи, що характерні певному етносу. Етнічна традиція завжди виробляється під час формування етносу, коли активно усталюються навички адаптації до навколишнього середовища — як природного, так і суспільного. За нормального розвитку традиції максимально розквітають і набувають своєрідності, але з часом спрощуються і зникають, коли етнос сходить з історичної арени. Деякі елементи можуть переходити до молодих утворень, які їх акумулюють, збагачують і передають іншим. Як приклад можна навести культурні набутки елліністичного мистецтва, які після загибелі античної цивілізації перейшли
до інших етносів, збагатили їх; вони частково існують ще й досі. Етнічні традиції етносу створюються в органічному поєднанні з раніше виробленими і втіленими в реально існуючий етнос.
Процес усвідомлення кожним індивідуумом своєї приналежності до певної етнічної спільноти визначає етнічне самоутвердження як норму, коли традиції, мова, культура, звичаї, потреби збігаються з власними інтересами та готовністю їх відстоювати і втілювати в життя, що визначає етнічну ідентичність, тобто сприйняття себе часткою етносу як цілісного суспільного організму. Усі ці чинники охоплюють комплекс почуттів, переживань, емоцій і мають прогресивне значення, відіграють вирішальну роль у забезпеченні життєдіяльності та життєздатності етносу, примножують надбання матеріальної й духовної культури, сприяють входженню їх до скарбниці загальнолюдської культури. Щоправда, надмірне захоплення власною специфікою і винятковістю може призвести до замкненості, окремішності, відігравати негативну, реакційну роль у розвитку етносу. У такому разі потрібно пропагувати кращі набутки сусідів. При цьому держава має так регулювати відносини між етнічними спільнотами, щоб не порушити внутрішньонаціональної консолідації; це сприятиме досягненню громадського миру та злагоди.
До важливого напрямку вивчення етнічних проблем належить етнолінгвістика — наукова дисципліна, предметом вивчення якої є змістовне відношення мови і національної культури. Витоки етнолінгвістики сягають ще античних часів. Вперше на рівні науково обґрунтованої концепції це питання розглянув Й. Гердер. Його послідовниками були В. Гумбольдт, Ф. Шеллінг, Ф. Шлегель та ін. Ці вчені трактують мову як зовнішній вияв певної метафізичної субстанції, специфіку національного народного духу. Мова є основою формування понять, а через них детермінує процес мислення народу, тобто кожному народові притаманне специфічне бачення навколишнього світу через систему рідної мови. Ці погляди також вивчали і розвивали вітчизняні дослідники О. Потебня та Г. Шпет. Своїми працями в галузях лінгвістики, фольклористики та психології вони значно вдосконалили науковий інструментарій етнолінгвістики.