Сторінка
2
• ідеологічний, що уособлює систематизовані обґрунтовані ідеї, погляди, концепції;
• соціально-психологічний, основним чинником якого є національно-релігійна спільність на рівні буденної самосвідомості.
Між національними і релігійними світоглядними факторами майже не існує внутрішніх зв'язків, щоправда, на умоглядному рівні сформована національно-релігійна самосвідомість може їх тісно пов'язати, аргументуючи моделі певної релігії взаємозв'язками та географією поширення етносу, створюючи стереотип бачення, а отже, і сприйняття нацією конкретної релігії: українець — православний, українець — греко-католик, поляк — католик, єврей — іудей, араб — мусульманин. Ці стереотипи на рівні буденної свідомості породжують "обґрунтування" цих зв'язків на ідеологічному рівні, що часто призводить до міжконфесійних конфліктів (наприклад, у Великій Британії — між католиками і протестантами, в Україні — між православними і греко-католиками).
Згідно з релігійними уявленнями утворюються національно-релігійні традиції як форми спадкоємності у життєдіяльності нації. Так, наступним поколінням передаються усталені й унормовані традиційні культурно-побутові цінності: норми поведінки, звичаї, обряди, ідеї, моральні установки тощо. Історичний взаємозв'язок національного і релігійного як домінуючих у суспільстві сприяв формуванню народно-релігійних традицій, на базі яких формувалося бачення світу, вироблялася специфіка укладу життя нації на всіх етапах її розвитку. Він охоплює весь соціально-побутовий і життєвий цикл людини від народження до поховання і поминання небіжчиків. За аналогією у сільськогосподарському виробництві — це календар, за яким встановлювався порядок обробітку землі від весняної оранки до збирання врожаю.
Отже, національно-релігійні традиції будь-якого народу є важливим елементом національної культури, оскільки охоплюють символічні й чуттєво-наочні форми, а їх регулятивна функція впливає на формування ціннісної орієнтації, вироблення художнього смаку, норм і правил поведінки.
На жаль, релігійні відносини не завжди сприяють об'єднанню здорових сил у суспільстві. Природно, що в кожній державі громадяни обирають і віддають перевагу певній світоглядній системі, а це зумовлює конфесійне протистояння, упереджене ставлення
до окремих осіб, прихильників інших релігій. Ці прояви залежать від ступеня і рівня релігійної переконаності чи довершеності релігійних постулатів і догматів. Чим досконаліше сформована релігійна система, тим глибшими є релігійні переконання, відповідно зникає конфесійна нетерпимість. Остання завжди пов'язана з претензіями на істинність свого віровчення, культової практики, форми сповідання релігійних постулатів.
Протиборство народів, що постулюють боротьбу за істинну віру, є лише засобом прикриття справжніх соціальних причин, політичних войовничих амбіцій. Таким чином, прихильники однієї релігії ставляться до послідовників іншої залежно від характеру відносин між народами, що зумовлює не так національне, як політичне бачення проблеми.
До структури вивчення етнонаціонального культурного процесу входять окремі етнодисципліни, які мають провідне значення для формування нації та держави.
Екзоетнічність — це організація національного життя, яка базується на засадах відкритості етносу, тобто широких контактах із зовнішнім світом, усіма етнічними спільнотами, що є гарантом взаємозбагачення етносу, дієвим стимулом його економічного, політичного та культурного розвитку. Незворотних втрат зазнає той, хто будує свої відносини з іншими на великодержавній амбіційності, пихатості, чванстві, комплексі національної зверхності, що завжди призводить до етноцентризму та шовінізму, зумовлює постійну потребу в зовнішній експансії.
Ендогамія передбачає одноетнічний шлюб і сім'ю, це сприяє збереженню етнічних традицій і культури, адже ендогамна сім'я передає дитині усталені стереотипи поведінки, джерела культурної інформації, традиції та ін. Щоправда, в окремих випадках вона зумовлює утворення етносів-ізолянтів, де відбуваються уповільнення і згасання активності суспільних відносин. Таким чином, ендогамія є оптимальною умовою консервації етносу.
Етнізація — становлення, розвиток і закріплення в особистісних структурах особливостей культури етносу, до якого належить особа. Цей процес триває все життя, адже людина має осягнути всю етнокультурну спадщину з її змінами, доповненнями та перетвореннями. Він поділяється на два великих етапи. На першому засвоюється багатство етнокультури. На другому етапі особистість, яка оволоділа достатнім досвідом і знаннями, збагачує і передає через індивідуальну творчість кращі досягнення співвітчизникам. Завдяки цьому люди однієї культури мають максимально повні уявлення про кращі набутки нації. Етнізація сприймається як закономірність, тому кожний суб'єкт суспільства розуміє світ як єдино прийнятне "Я".
Важливим чинником у етнонаціональному процесі є етнічна акультурація — процес зміни культурної домінанти, коли в період тривалого контакту двох чи більше етнічних спільнот вони втрачають власні окремі культурні риси та запозичують ці риси в інших спільнот. Це особливо помітно в багатонаціональних державах, де під впливом культури домінуючого етносу інші етнічні групи втрачають специфічні риси. Зокрема, це відбувалось у Російській імперії, СРСР, США, Канаді, Австралії та деяких інших поліетнічних країнах.
Завантажити реферат