Сторінка
3
Головнi умови майбутнього спiвiснування з українцями у повоєннiй Польщi в планах інших політичних сил зводилися ось до чого: виселення українцiв з Польщi; реальне застосування принципу «рiвнi права — рiвнi обов’язки» за наявностi свободи рiзноманiтних форм полiтичного, громадського i культурного життя; застосування «кантонального» розподiлу територiй з одночасним перемiщенням населення; запровадження територiальної автономiї 13.
Таким чином, ожили всi концепцiї полiтичного вреґулювання українського питання, що постали у 1918—1919 рр. I якщо певнi польськi полiтичнi групи готовi були принаймнi взяти до уваги iдею незалежностi України в обмiн на пiдтримку українцями боротьби проти Нiмеччини i СРСР, то офiцiйна полiтика уряду полягала у збереженнi status quo ante bellum у справi схiдних територiй Другої Речi Посполитої та українському питаннi.
Спорадичнi контакти дiячiв українського нацiоналiстичного пiдпiлля з поляками у 1941–1944 рр. не дали жодного результату. Обидвi сторони представляли цiлком протилежнi позицiї. Усе це призвело до кривавого українсько-польського конфлiкту, що й до сьогоднi отруює взаємини мiж двома народами. Розглядаючи причини українсько-польського протистояння Ярослав Пеленський, мiж iншим, зазначав: «Iснують переконливi докази про те, що українське нацiоналiстичне пiдпiлля мало намiр «деполонiзувати» захiдноукраїнськi територiї, зокрема, через примусове виселення польського населння та селективнi винищувальнi акцiї . З другого боку, польський уряд i його збройнi сили, себто АК (Армiя Крайова — Авт.), намагалися зробити все можливе, щоб утримати так званий «стан польського посiдання» (присутностi) на українських землях, i вдавалися до терористичних та вiйськово-винищувальних методiв для здiйснення цього плану» 14. Жертвами кривавого терору стали десятки тисяч мирних жителiв з обох сторiн.
На перший погляд, цiлком протилежну лондонському емiґрантському уряду позицiю в українському питаннi займали польськi лiвi, що дiяли фактично пiд керiвництвом комунiстiв. Будучи iнструментом сталiнської дипломатiї, вони, визнаючи право нацiй на самовизначення, переважно схвалювали приєднання до СРСР захiдноукраїнських земель.
22 липня 1944 р., коли Червона армiя вступила на територiю Польщi, московське радiо оголосило про утворення Польського комiтету нацiонального визволення — тимчасового виконавчого органу влади, керованого польськими комунiстами i пiдпорядкованого Москвi. ПКНВ у своєму програмному манiфестi проголосив уреґулювання питання схiдного кордону за принципом: польськi землi — Польщi, українськi — Радянськiй Українi 15. 27 липня 1944 р. уряд СРСР уклав з ПКНВ угоду про кордон, згiдно з якою за основу при визначеннi радянсько-польського кордону встановлювалася так звана лiнiя Керзона 16. А вже, 9 вересня 1944 р. ПКНВ i уряд Радянської України за вказiвкою Кремля уклали угоду про обмiн населенням 17.
Польськi комунiсти вбачали у бiльшовицькiй Росiї ґаранта свого iснування, майбутнього status quo Польщi в Європi. Вони всiляко обстоювали думку про перегляд захiдних i пiвнiчних кордонiв за рахунок Нiмеччини, а також про доцiльнiсть вiдмови на сходi вiд непольських етнiчних територiй. Реалiзацiя цих планiв створювала можливiсть побудови однонацiональної польської держави, про яку весь час мрiяли ендеки.
У 1944–1946 рр. був здiйснений українсько-польський обмiн населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортацiї. Примусове виселення українцiв уряд Польської республiки провадив з допомогою органiв безпеки i війська.
4. «Пролетарський iнтернацiоналiзм» як засiб етнiчної асимiляцiї
Результати Другої свiтової вiйни рiзко змiнили ситуацiю в українсько-польських вiдносинах. Офiцiйною доктриною в практицi мiжнародних вiдносин i нацiональному питаннi комунiстичної Польщi стала теорiя пролетарського iнтернацiоналiзму. Насправдi полiтика Польщi щодо українцiв базувалася на невизнаннi їхнiх самостiйницьких устремлiнь та на цiлеспрямованiй асимiляцiї, що заохочувалося Москвою.
Як вiдомо, на територiї Польщi пiсля Другої свiтової вiйни дiяли пiдроздiли ОУН-УПА, що в безнадiйних умовах боролися за самостiйну Україну. Аби остаточно вирiшити українське питання i лiквiдувати український нацiонально-визвольний рух, польськi комунiсти здiйснили сумнозвiсну акцiю «Вiсла» 18. До 140 тисяч українцiв та їхнiх родин було застосовано принцип колективної вiдповiдальностi. Зi схiдних українських етнiчних земель їх виселили i розпорошили у дев’яти пiвнiчно-захiдних воєводствах з метою остаточної асимiляцiї. Депортованi перебували пiд т.зв. адмiнiстративним наглядом без права вiльного пересування i змiни мiсця проживання. Деякi з подiбних обмежень дiяли до 70-х рокiв 19.
Паралельно з виселенням на українських етнiчних землях почалося нищення чисельних пам’яток iсторiї i культури, церков. Тiльки на Лемкiвщинi було знищено понад 100 храмiв. Лiквiдовувалися топонiми, що свiдчили про колишнiх абориґенiв. Реалiзована за сталiнськими зразками операцiя «Вiсла» значною мiрою досягла запланованих результатiв. Позбавленi своєї землi, своїх коренiв, традицiй i звичаїв, депортованi українцi поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремiшностi.
5. Проукраїнськi настрої у польському суспiльствi
У пiслявоєнний перiод важливим осередком ревiзiї польських зовнiшньополiтичних доктрин i концепцiй щодо України була польська емiґрацiя. Поряд iз силами, що стояли на позицiях лондонського емiґрантського уряду в українському питаннi, з’явилися авторитетнi речники українсько-польського дiалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Лiтературний iнститут», де українiстика посiла досить поважне мiсце (згадаймо видану ним знамениту антологiю української лiтератури «Розстрiляне вiдродження» Юрiя Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед вiйною виказав розумiння українських проблем i шукав можливостi дiалогу. Його нiколи не залишала надiя на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщi України, i вiн вбачав свiй обов’язок у створеннi умов для польсько-українського порозумiння. У сiмдесятих «Культура» iнiцiювала спiльну декларацiю вiдомих представникiв польської i української емiґрацiї. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомiсячник заклав якiснi пiдвалини майбутнього дiалогу обох народiв, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень i стереотипiв у польському суспiльствi 20.
На початку 80-х рокiв важливу роль у формуваннi врiвноваженого погляду на проблеми українсько-польських вiдносин перебирають на себе демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi. Вони фактично дiяли у напрямi, визначеному паризькою «Культурою».
Завантажити реферат