Сторінка
2
З культурно-цивiлiзацiйних мiркувань Науманн рiшуче вiдкидає будь-яку можливiсть спiлки Нiмеччини з Росiєю, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої вiйськової експансiї: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й нашi серця нiколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотнiми, нiж росiйськими» 47.
Сторiнки «Середньої Європи» пройнятi високим оптимiстичним пафосом, поетично-романтичним пiднесенням щодо перспектив майбутнього спiвтовариства; теплi, проникливi, навiть сентиментальнi вислови про лагiдне спiвiснування, обопiльне нацiональне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-нiмецькому розважливими пасажами щодо необхiдностi порядку, дисциплiни, субординацiї (в чому вiн, звичайно, має рацiю), якi, дисонансуючи з загальним настроєм i духом книги, можуть, нiде правди дiти, дещо вiдcахнути лiричну душу слов’янина.
1917 року у брошурi «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслiдок географiчного розташування, а надто — волi та iсторичної долi, промiжнi мiж Нiмеччиною та Росiєю нацiї (включно з українцями 48) вимушенi орiєнтуватися на одну з цих держав, належати до їхнiх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що росiйським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» 49. (А.Пенк характеристично iменує цi «промiжнi» — фiнську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нацiї як Zwischeneuropa, «Мiж’європа» 50). По закiнченнi вiйни, вважає Науманн, пiсля спiльної боротьби проти росiйського ворога цi нацiї не можуть просто розiйтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопiльна повага. .Хай живе Середня Європа!» 51.
У заснованому ним у серединi 1917 р. з метою пропаґанди iдей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцiльнiсть створення союзу запобiганням мiжнацiональним конфлiктам, збереженням iнституцiйного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, пiднесенням добробуту 52.
Iдея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумiсною з тогочасною реальнiстю. Революцiї 1917 р. в Росії, а також поразка Нiмеччини у Свiтовiй вiйнi усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Рiздв’янi днi 1918 р. в своїй останнiй «середньоєвропейськiй» статтi «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненiсть, що, попри всi негаразди останнього часу, iдея Середньої Європи не буде остаточно вiдкинута, її істинiсть і життєвiсть забезпечуються самим буттям — психологiчними, господарчими, географiчними чинниками, тому все штучне й довiльне, що є в цiй iдеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи вiддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» 53.
Безперечно, в концепцiї «Середньої Європи» як явищi iнтелектуальної iсторiї Нiмеччини вельми вагомим є елемент нiмецького месiанiзму — переконання, що Нiмеччина має певний метафiзичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatis сенс буття, гiдний великої нацiї. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме схiдну орiєнтацiю зусиль: тодi як на стабiльному заходi Нiмеччина могла прислужитися хiба що пригнiченим iрландцям та фламандцям, на схiд вiд неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Нiмеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну мiсiю визволителя, вона мала б не лише щиру вдячнiсть тогочасної генерацiї, а й справжню приязнь і вiдданiсть наступних, здобула б на майбутнє в особi кількох нацiй половину континенту зичливих друзiв та надiйних союзникiв.
Через те найдалекогляднiшi й найсумлiннiшi полiтики Нiмеччини невтомно застерiгали вiд будь-яких експансiонiстських намiрiв у Схiднiй Європi, ба бiльше — наполягали на необхiдностi скупчення сил для протидiї Росiї. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка полiтика по той бiк нашого схiдного кордону, якщо саме вона є реальна полiтика (Realpolitik), неминуче є захiднослов’янська полiтика, та не нiмецько-нацiональна полiтика. . На Сходi, але аж нiяк не на Заходi, матимемо ми культурнi завдання поза нашими кордонами» 54 (українцiв, як i переважна бiльшiсть iнших європейських дослiдникiв, Вебер зараховував до захiдних слов’ян). Iнший «рухiвець», вiдомий iсторик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував: «Вважає Росiя за свою мiсiю уярмлення Європи та Азiї — то її справа, ми ж вбачаємо мiсiю Нiмеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азiю вiд цього гноблення москальства» 55. Вiн зауважує, що вже впродовж другої генерацiї Нiмеччина захищає європейську культуру вiд навали московського варварства, i це не є евентуальна полiтика, а доля, призначення Нiмеччини, її мiсiя людству 56.
Один iз модерних дослiдникiв руху «Середня Європа» Генрi Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорiнений у найкращi європейсько-християнськi традицiї з їхнiм наголосом на пристойностi, моральностi та гуманностi» 57, не був здiйснений, вважає, що, якби перебiг вiйни трохи затримався на ситуацiї середини 1916 р., нiмецькi полiтики та iдеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальнiстю. Натомiсть як у Нiмеччинi, так i в Європi гору у
Завантажити реферат