Сторінка
3
Завдяки поступкам з боку Катерини, секуляризація не викликала відкритої опозиції українського монашества 7. Найбільший випадок спротиву стався під час відвідин Катериною Межигірського монастиря у 1787 р. Вранці, в день візиту, кур’єр повідомив Катерину, що монастир у вогні: очевидно, що монахи самі себе підпалили, не бажаючи приймати самодержицю, яка спричинила їм стільки горя 8. Але це був поодинокий випадок, бо переважно українські монахи сприйняли свою долю із смиренням — цьому сприяла українська ієрархія. Зокрема, митрополит Самуїл Миславський їздив, проповідуючи скрізь покору законові та належній владі, і вихваляв реформи як корисні та необхідні 9.
Водночас митрополит багато зробив для поліпшення умов звільнених монахів і монахинь: забезпечував житлом, давав гроші та клопотав за них перед сенатом 1. Ледве звільнені монахи та монахині почали поступово роз’їжджатися по численних монастирях імперії, монастирське життя повернулося до норми, хоча кількість ченців різко зменшилася. Але зміни, що сталися, були незворотними — українські монахи та монахині, які залишилися на своїх місцях, перетворилися фактично на державних службовців.
Посилений державний контроль і більш суворі церковні порядки зачіпали не лише життя монахів,— стосувалося це також і парафіяльного кліру. Згідно з давньою українською традицією, місцеві парафії обирали своїх власних священиків. У випадку смерті або звільнення парафіяльного душпастиря громада обирала на його місце місцевого дяка або студента Київської академії, якого потім висвячував єпископ 2. Поряд з місцевими претендентами у пошуках вакантних парафій подорожувала з місця на місце велика кількість священиків і студентів Київської та Чернігівської академій або Харківського колегіуму. Ці різноманітні кандидати клопотали перед місцевими парафіями про прийняття на роботу і, якщо їх обирали, потрапляли в повну залежність від громад, де вони служили.
Становище змінилося наприкінці XVIII ст., коли указом 1778 р. було визначено для кожної парафії постійний розмір грошових надходжень від земель, луків, городів та інших джерел прибутку 3. Ще один указ регулював кількість душпастирів, дяків та інших служителів церкви для кожної парафії і вимагав, щоб усі призначення затверджував місцевий єпископ 4.
Завдяки цим указам громада частково втратила контроль над місцевим кліром на користь єпископів. Раніше громада або місцевий поміщик забезпечували проживання місцевого священика і могли, фактично за власним бажанням, погіршити або покращити умови його служби. Тепер же, хоча душпастир і залишався залежним від щедрот парафії, йому гарантувався мінімальний прибуток, а те, що він затверджувався на своїй посаді місцевим єпископом, так само мало для нього велике значення. Громада зберегла право пропонувати кандидата на посаду, але він мусив мати належну освіту, бути звільненим від подушного податку (тобто бути визнаним шляхтичем або священнослужителем) і мати високі моральні якості 1. Траплялося, що єпископи безпосередньо призначали душпастирів. Зокрема, митрополит Самуїл сам призначав на посади в парафіях випускників Київської академії і, таким чином, створив прецедент прямого єпископського призначення священиків 2.
Надалі ряд реформ в галузі освіти ще більше послабив місцеві звичаї. Митрополит Самуїл прагнув запровадити для парафіяльних священиків єдину форму освіти. Особливо рішуче він був настроєний обмежити число неосвічених, невлаштованих мандруючих душпастирів, які нерідко купували свої висвячення у молдавських і грецьких єпископів. Миславський мав на меті витіснити таких претендентів на парафії з допомогою надійного, добре освіченого місцевого кліру, що поповнювався вихідцями з середовища священиків. Тому він заохочував синів священиків вступати до Академії та готувати себе для душпастирської праці. Навчальний план Академії був переглянутий на користь теологічних дисциплін 3, і, незважаючи на свій особливий план і статус, що був вищий від семінарії, першочерговим завданням колись славної Київської академії стала підготовка священнослужителів.
Крім покращення теологічних студій в академії, митрополит Миславський розпочав кампанію за чистоту російської мови. Зокрема, він був стурбований тим, що студенти і викладачі вживали мішанину з української, польської та латинської як у розмовній, так і в писемній мові, чим спотворювали нещодавно стандартизовану літературну мову. Миславський писав, що навчання слід проводити «по правиламь поэзіи, напечатаннымъ въ МосквЂ, ораторію же по правиламъ г. Ломоносова, преподавая оныя сокращенно» 4. Він навіть вислав двох найкращих студентів до Московського університету, наказавши їм вивчати великоросійський говір і вимову. Один з них, Микита Соколовський, став пізніше викладачем російської мови в Академії 5. Незважаючи на ці зусилля, окремі викладачі Академії признавалися митрополитові в тому, що вони «никакъ не въ состояніи перемЂнить своего малороссійского выговора» 6.
Таким чином, наприкінці XVIII ст. православна церква в Гетьманщині втратила свою автономію й адміністративним шляхом була інтегрована в російське державне православ’я. Її єпархії перейшли під владу синоду і цивільних урядів. У церкви забрали її багатство, а єпископи, ігумени та монахи перетворилися фактично на державних службовців. Хоча священики були поза межами державної системи оплати, вони стали однаково залежними як від ласки єпископа, так і від місцевої підтримки. Крім того, кількість душпастирів, дяків та інших церковних службовців визначалася державою, як, зрештою, і фінансове становище церкви. Від українського кліру вимагали дотримання «Духовних настанов» Петра І для церкви, а верхівку духовенства, яка діставала освіту в Київській академії, навчали досконало володіти російською мовою. На зламі століття церква у провінціях колишньої Гетьманщини стала покірною служницею імперії.
Література:
1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.
Завантажити реферат