Сторінка
2

Виникнення і розвиток Гетьманщини

Коли угода з Річчю Посполитою (Зборівський мир 1649 р.) не втрималася і боротьба продовжилася, гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта (тобто козацька старшина і шляхта, що приєдналася до повстання) вирішили звернутися за допомогою до Московії. 1654 р. у Переяславі Хмельницький і представники Запорозького війська визнали сюзеренітет московського царя. Зі свого боку, цар пообіцяв визнати українську автономію і запропонував військовий союз проти Польщі.

Спочатку спільна козацько-московська кампанія була успішною, але — через взаємну недовіру і брак координації — військові операції дуже скоро захлинулися. Зростаюче напруження між українським і московським культурними середовищами і системами правління вимусили наступника Хмельницького — Івана Виговського розірвати союз з Московією і шукати згоди з Польсько-Литовською державою. Внаслідок Гадяцького миру (1658) козацька держава як Руське князівство на рівних правах мала увійти до складу тристоронньої федерації з Польщею і Литвою. Але боротьба продовжувалася, оскільки з таким рішенням не погодилися Московія і частина рядових козаків 1.

Доки тривала війна за українські землі, в середині Запорозького війська певні фракції вагалися у виборі між Московією і ПольщеюЛитвою. Ця боротьба настільки поляризувала українське суспільство, що утворилися два окремі гетьманські уряди, дві адміністрації і дві армії. На правому березі Дніпра підтримували поляків, на лівому — московитів. Кожен гетьман із союзниками намагався знищити свого суперника і встановити повний контроль над Україною, але жодна сторона не мала достатніх сил для досягнення цієї мети. Знесилені майже десятирічною війною, Польща і Московія нарешті погодилися в Андрусові (1667) на 13-річне перемир’я 2. За умовами Андрусівського договору, Московія зберігала контроль над Лівобережною Україною і містом Києвом, а Польща одержувала Правобережжя. Запорозькі козаки потрапляли під спільний московсько-польський сюзеренітет.

Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (гетьманував 1665—1676) вирішив об’єднати Україну, уклавши козацько-турецько-татарський союз. Здобувши кілька перемог на початковому етапі, Дорошенко спромігся лише втягнути Україну у ще більшу війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну у вир анархії. Цей період відомий в українській історіографії як «Руїна». Українська еліта була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій, спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування порозбігалися або переправилися за Дніпро 3.

Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру. 1686 р. внаслідок цілої серії угод ситуація стабілізувалася. Договір про «Вічний мир» між Польщею і Московією надав Москві міжнародне визнання, владу над Лівобережною Україною і містом Києвом.

За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення, започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася. Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила повстання 1648 р., відособилися своєю власною напівнезалежною республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому березі стали відомими під назвою Гетьманщина. Незважаючи на втрати під час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.