Сторінка
2

Катерина II і «добре регульована держава»

Адміністративні органи імперії відповідали також за експлуатацію природних ресурсів. Прагнучи ліквідувати економічні бар’єри, стимулювати розвиток торгівлі та сільського господарства і збільшити прибутки держави, уряд розпочав виконання цілого ряду програм, окремі з яких були запозичені з практики інших «освічених монархів». Щоб запобігти майновим суперечкам і якнайкраще використати ресурси країни, уряд виступив ініціатором нової політики в сфері хліборобства, заохочуючи впровадження нових технічних культур і кращих сільськогосподарських методів, колонізацію нових земель, імміграцію з-за кордону та повернення емігрантів, що проживали поза межами імперії. Секуляризація церковних земель принесла державі додатковий прибуток і водночас зробила церкву економічно залежною від держави 3.

В цілому ці заходи мали на меті мобілізувати людський та економічний потенціал імперії, а відтак збільшити багатство та могутність держави, одночасно поліпшивши добробут народу.

В основі програм Катерини лежала мета унітарної держави. Оскільки діяльність уряду мала базуватися на засадах розуму, або універсальних принципах, його закони та інститути повинні були однаково добре служити для всіх суб’єктів імперії, незалежно від того, де вони жили — у Москві, Сибіру або Гетьманщині. Національним особливостям — хоча вони й визнавалися — не надавалося значення; вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку. Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть. Кінцевою метою була, за визначенням Марка Раєва, «інституціональна русифікація» — інтеграція, що «мала привести до однорідності: передусім — адміністративно-економічної, потім — інституціонально-соціальної і, нарешті,— культурної» 1. Прагнучи такої однорідності, Катерина, як її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті — створенню унітарної, добре регульованої держави.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.