Сторінка
2

Скасування гетьманського уряду

Спочатку Розумовський відмовився. Це потягнуло за собою подальші переговори і навіть особисту аудієнцію в Катерини, на якій гетьман, нарешті, попросив звільнити його з цієї нелегкої посади. Приймаючи відставку, Катерина сказала Розумовському, що він вже не може користуватися її довірою, і доручила Микиті Паніну прийняти відставку гетьмана на письмі 5. Проте Катерина змушена була неодноразово нагадувати Паніну довести цю справу до кінця 6.

Панін зволікав з процедурую відставки найвірогідніше з особистих причин. Гетьман все ж таки колись був його приятелем і політичним союзником, і Панін міг бути збентеженим роллю Теплова у цій справі. Більше того, Панін, напевне, не хотів, щоб Орлов, якого він ненавидів, мав задоволення бачити Розумовського переможеним. Якщо припустити, що Панін намагався якось обмежити самодержавство імператриці, то його оборону гетьмана можна розглядати як опір деспотичному скасуванню конституційної угоди, що існувала вже 100 років. Незалежно від мотивів, Панін продовжував відкладати процедуру відставки з тижня на тиждень, сподіваючись, що пристрасті вгамуються.

Хоча малоймовірно, що панінська тактика зволікання могла або навіть ставила за мету змінити рішення Катерини про скасування гетьманства, вона все ж таки дозволила гетьманові через деякий час знову з’являтися при дворі. До середини березня 1764 р. як сенатор він відвідував окремі засідання сенату 1. Але повернення було неповним, доки йому не було дозволено супроводжувати Катерину під час поїздки по балтійських провінціях 2. Повернувши ласку Катерини, Розумовський і особливо його сини стали частими гостями двору 3. Катерина підтвердила також права Розумовського на всі українські маєтки, подаровані йому Єлизаветою 4.

Але становище Розумовського послаблювалось новими інтригами, до яких він мав тільки посереднє відношення. У липні 1764 р. Василь Мирович, син генерального осавула в адміністрації гетьмана Пилипа Орлика, здійснив спробу перевороту з метою скинути Катерину і посадити на престол ув’язненого Івана VI 5. Аристократична родина Мировичів свого часу підтримала гетьмана Мазепу, коли той порвав з Москвою. Після поразки Мазепи майно Мировичів конфіскували, а членів родини, яким не вдалося втекти з Гетьманщини, вивезли в Росію і Сибір. Постійні прохання повернути родині майно і дозволити їй жити в Гетьманщині відхилялися 6.

Мировичі жили в Росії, займаючи там незначні військові посади. Саме на такій посаді молодшого офіцера Шліссельбурзької фортеці — там тримали Івана VI — Василь Мирович і здійснив спробу перевороту, яка зазнала невдачі. Іван VI був убитий своїми охоронцями, а Мировича віддали до суду. Мимоволі в цю справу був втягнутий Кирило Розумовський. На суді Мирович твердив, що ідею перевороту йому підкинув гетьман. Коли він перед тим звернувся до Розумовського з проханням підтримувати його справу, гетьман відповів йому, що це поза його можливостями і порадив молодому Мировичу виплутуватися самому. Мирович почав діяти за цією порадою гетьмана 1.

Важливішим було те, що ця справа висвітлила ставлення Катерини до Гетьманщини й українців. У своєму маніфесті стосовно Мировича Катерина спеціально наголосила на тому, що злочинець був українського походження, сином найближчого прибічника «зрадника» Мазепи 2. Записка Теплова, Глухівська рада, проект спадкового гетьманства, а тепер — справа Мировича створили при дворі злісну антиукраїнську атмосферу.

Але виступ Катерини проти української автономії був пов’язаний не лише з придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі. Вибух стався тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли врозріз з фундаментальними поглядами та цілями Катерини, особливо з її бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити людський та економічний потенціал імперії. Автономна Гетьманщина перешкоджала втіленню в життя її улюбленої «просвітницької» програми — заохоченню іноземної імміграції. Подібно до багатьох програм Катерини, імміграційну політику започаткувала її попередниця Єлизавета. За її часів сербські військові колоністи оселилися в Південній Україні та зайняли деякі території Гетьманщини. 1762 р. гетьман вимагав їх повернення; роком пізніше цю вимогу повторила Глухівська рада. Імперська адміністрація ж, навпаки, планувала об’єднати іноземні колонії з великою частиною Гетьманщини в нову провінцію під назвою Новоросія 3.

Перемогу імперської політики можна було передбачити. Певна територія Гетьманщини була-таки включена у Новоросію. Перехід влади в регіоні, здійснений нібито добровільно, відбувся, проте, далеко не гладко 4.

Мельгунов, відповідальний за це чиновник, зібрав підписи козаків, що бажали прийняти нову владу та вступити у новосформовані полки пікінерії. Ті, хто виявив бажання підкоритися, мали право переїхати на території, що залишалися під Гетьманщиною, але це означало для переселенців втрату землі. Процес супроводжувався як погрозами, так і обіцянками винагороди і викликав велике незадоволення. Оскільки ні місцева, ні центральна українська адміністрація не були повідомлені про планові зміни, спалахнув конфлікт владних структур. Гетьмана засипали проханнями та скаргами, і наприкінці літа 1764 р. Розумовський передав їх у сенат, але далі справа не пішла. Аж до 1766 р. кордон між Новоросією та Гетьманщиною залишався невизначеним, коли більшість спірної території відійшла до Новоросії 1.

Це тільки один приклад українських автономістських настроїв, які існували в Гетьманщині, постійно конфліктуючи із загальними поглядами та планами Катерини. Якщо Катерина прагнула знищити окремі історичні регіони, то українці бажали відбудови автономної держави. Якщо Катерина намагалася зламати економічні бар’єри, то Глухівська рада шукала шляхів до відновлення імпортно-експортних тарифів Гетьманщини. І якщо Катерина прагнула нових прибутків, то Глухівська рада відмовлялася давати будь-які кошти до імперської скарбниці, включаючи податки, які традиційно збиралися на утримання російських військ, що стояли в Гетьманщині. Саме ця діаметральна протилежність поглядів та цілей спричинила спалах боротьби між Катериною II та прихильниками українських прав і свобод.