Сторінка
3
злилися з селянами-кріпаками. Окрему групу невільників становили «непохожі селяни», або «отчичі», що жили по окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив'язані до ґрунту, а не особисто. На підставі волочної системи вони об'єдналися з селянами. Напіввільні люди — закупи , або «люди в пенязіх» — це були ті особи, що взяли гроші в позику і не повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, коли повертали борг. Ця категорія теж зникла в XVI ст. і з усіх цих категорій утворилася єдина маса селянства. Окреме місце в Україні належало двом типам сіл — на німецькому і на волоському правах. Села на німецькому праві з'явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (німець чи поляк) платив дідичеві абс урядові певну суму грошей і тим набував право «осадити» сеЛо, в якому ставав спадковим війтом, начальником громади з належними тому станові прибутками: землею, частиною чиншу та судових оплат. Так він ставав дідичем села та начальником громади. Залюднювалися нові села на німецькому праві в значній мірі німцями. Право, за яким судилося населення, було німецьке. Поволі, в XVI ст., право війтів у «німецьких» селах обмежувалось. Села на волоському праві почали з'являтися в Галичині в 1378 році, коли Владислав Опольський надав своєму слузі Ладомирові Волошинові поле на Сяніцькому Підгір'ї з правом оселити село на волоському праві. Після того число таких сіл зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму волоські колоністи, які селилися на Самбірщині, Перемищині, Сяніччині. Наприкінці XVI ст. вони занепадають. Основна відміна сіл на волоському праві була в тому, що їх мешканці не робили панщини, а випасали вівці і ними платили чинш. Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони тільки «руським» правом Внаслідок ЛюблинськоЇ унії становище селянства значно погіршало. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збільшилися натуральні повинності. Без дозволу пана «хлоп» — як стали називати селян — не міг одружитися, а за дозвіл мусів платити; горілку мусів купувати лише в панському шинку, молоти збіжжя — на панському млині. Щороку селянин мусів давати вола, баранів, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося кріпацтво. Кріпацтво виявлялося насамперед у позбавленні селянина права на землю: вся земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли шляхтичі, вважали за нічиї, — так було на Подніпров'ї, і уряд роздавав їх шляхті. Повинності, що їх платили селяни з землі, стали платити з особи селянина. Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік. На шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати розмір повинностей, щоб селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин працював власними кіньми. Утрете селянин втратив право виходу. В Галичині втратив він його наприкінці XV ст., у Великому князівстві — на сто років пізніше. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що особисто він не був власністю пана: його не можна було продати без землі, теоретично — його не можна було безкарно вбити. Зростання повинноетей, погіршення загального стану селянства викликали різні форми протестів: активні — збройні повстаная та пасивні —втечі. Селянські повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання вибухло 1490 року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині повстання не припинялися. Повстанці, так звані «опришки», ховалися в горах і звідти вчиняли напади на панські маєтки. В XVI ст. число повстань зростає, і боротьба з ними стає щораз тяжчою. Утечі селян набувають стихійного характеру після ЛюблинськоЇ унії. Це викликало загальне погіршення становища селян, а з другого боку — широку роздачу земель польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували «слободи» — звільнення від податків на панщині на 20-40 років. З неймовірною швидкістю залюднювались ці «слободи». Життя на нових місцях було тяжке, бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове покоління, незвикле до панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та поновлення панщини викликало протести і повстання (1570-1590-их років), які щодалі збільшувалися числом і силою. В 1628 році, коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати відбування панщини, половина селянської людности втекла до Путивля, на Тиху Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхів'я Псла, на так зване Дике Поле. У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини — Гадячого, Миргороду, Варви, Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лів-нами, Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на Запоріжжя. ський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В таборі почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх ватажків,
Завантажити реферат