Сторінка
2

Директорія у Києві

23-го січня 1919 р. почалася сесія Трудового Конгресу. З 528-ох делегатів прибуло 400 та 65 делегатів з Західньої України: Л. Бачинський, Л. Цегельський, Д. Вітовський, С. Вітик, Т. Старух та інші. Партія ес-ерів, що дала найбільше делегатів, поділилася на три течії: ліву — «боротьбисти», які стояли за совєтську владу; праву, яка стояла за демократичний соціялізм; і центр (під проводом М. Грушевського, М. Любинського та М. Шаповала), що зайняв середню позицію між правою та лівою і настоював на передачі влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів». Ця група мала тільки ІЗ депутатів, не зважаючи на присутність М. Грушевського. Популярність його занепадала, і на голову Конгресу обрали не його, а С. Вітика.

Ситуація, в якій опинився Трудовий Конгрес, була тяжка. Большевихи підходили до Києва. Єдине питання, якому Конгрес присвятив увагу, був вибір орієнтації: чи на большевиків, чи на Антанту. Після промов представників уряду, ухвалено скликати пар.пямснт Великої Соборної України, а тимчасово, до скликання ііпр-чяменту, законодавчу владу та оборону України доручити Директорії УНР, до якої вступав представник ЗУНР—Є. Петрушевич. 29-го січня 1919 р. Конгрес розійшовся.

Боротьбу проти большовицьких військ ускладнювало те, що основу їх становили українські частини, зформовані за Гетьмана для оборони Чернігівщини від больішевиків — Богунська й Таращанська дивізії. Совстські війська йшлі: на Україну без прого.іоінення війни.

Наприкінці листопада 1918 року в Москві утворено -<совстськіій уряд України» і советські війська йшли на «допомогу» цьому урядові. Участь українців в тих військах полегшувала советську пропаганду іі ускладнювала становище УНР. 1-го січня 1919 року большевики без бою зайняли Харків. Запорізький корпус з отаманом П. Болбочаном подався до Полтави, яку довгий час обороняв від большевиків.

Політика Директорії не була спроможна об'єднати українські сили: двох опозицій і з правого 'боку, і з лівого. Почалося «больіііевичення» окремих груп. Перейшла на бік большевпків одна з найбільших повстанських груп, під командою отамана М. Григоріева, яка перед тим довгий час боролася з юши на Південній Україні. У ній було людей не менше, ніж у Директорії. Перейшов на бік большевиків анархіст Н, Махно зі своїм великим загоном, з гарматами. Він діяв в районі від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Ще більше значення мав перехід на бік большевиків Дніпровської дивізії, що стояла біля Києва, під командою отамана Д. Терпила (Зеленого). Вона прийняла большевицьку програму й розташувалася на південь від Києва, в районі Трипілля."" Україна вкрилася повстанськими загонами під командою отаманів, яка не визнавали влади Директорії. Засяг їхніх дій, звичайно, не був широкий: кожний діяв у своєму районі На Чернігівщині діяв Ангел, на Літинщині (Поділлі) — Я. Шепель і т. д. Вони міняли орієнтацію: то ставали на бк Директорії, то переходили до большевиків і вносил й анархію.^

Директорія була безсила боротися з совстськими військами, із плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією. Вона мала мізерну регулярну армію, меншу, ніж мав гетьманський уряд. Головними частинами її були: Запорізька дивізія з отаманом Болбочаном на чолі (якому не довіряв Петлюра) і Стрілецька дивізія а згодом корпус Січов.их Стрільців, на чолі з полковником

Є. Коновальцем. Це військове з'єднання було найбільш дисципліноване й національне свідоме. Крім того було кілька полків, які залишилися від попередньої доби. Загальною вадою всіх військ УНР був брак кваліфікованих, досвідчених старшин. Це були або колишні старшини російської чи австрійської армій, мало свідомі з національного погляду, або національне свідомі підстаршини, фельдфебелі, а іноді просто «добровільці», піднесені до старшинської ранги. Вони часто не мали ні спеціяльної, ні навіть загальної середньої освіти. Багато закидів висловлювали проти того, що пост Головного Отамана займав Симон Петлюра, цивільна людина.

Усі ці обставини давали підстави для бажання багатьох членів уряду встановити контакт з командуванням військ Антанти, переважно французьким. Війська Антанти окупували Південну Україну і з їх командуванням вели переговори міністер закордонних справ К. Мацісвич та генерал О. Греков, які постійно перебували в Одесі. Але договоритися було тяжко: основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії, і для України не було місця в тому пляні.

Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з большевизмом, Антанта щедро підтримувала російську «Добровольчу армію», на чолі якої стояв генерал А. Денікін: від Антанти діставала вона озброєння, одяг, утримання.