Сторінка
6

Україна і світ у період індустріального розвитку: особливості соціально-економічного життя

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У 30-50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків - Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці.

Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх соціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність постійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Ях-ненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі — 50%, на Правобережжі — 13%, решта на півдні України - 37% . Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.