Сторінка
1

Хімія у військовій справі

Роль хімії в житті суспільства в останні десяти­ліття значно зросла, зокрема це стосується значно ширшого застосування хімічних речовин і хімічних процесів у військовій справі.

Хімія дала паливо бойовим машинам і літакам: своєю здатністю перелітати за кілька хвилин вели­чезні відстані бойові ракети зобов'язані спеціально розробленому для них паливу. Створюється не тільки хімічна зброя, отруйні речовини, але також синте­зуються сполуки, які дезактивують і знезаражують їх. Відкриття пороху шість віків тому стало тріум­фом хімічних знань і поклало початок новій епосі вогнепальної зброї. Виробництво бомб, фугасів, ар­тилерійських снарядів — дітище хімії. Хімічні про­цеси забезпечують колообіг речовин у замкнутих системах (на підводних човнах і космічних кораб­лях) та дають тим самим можливість існувати лю­дині в цих умовах тривалий час. Бурхливий розвиток хімії полімерів дав змогу створювати речовини із заданими властивостями, які поєднують міцність, легкість, хімічну стійкість, дають можливість у небачено короткий термін будувати дороги, злітно-посадочні смуги для літаків і гелікоптерів, наводити переправи через водні перешкоди, змінювати зовнішній вигляд бойової техніки, вирішувати про­блеми підвищення міцності деталей літаків, авто­мобілів, танків, підводних човнів, різних видів зброї.

Хімія змусила приймати участь у прогресі військо­вої справи елементи, які рідко зустрічаються в при­роді: Телур, Цезій, Цирконій — використовуються у фотоелементах, дають можливість «бачити» в тем­ряві, вести бій у нічних умовах; Уран, Берилій, Бор, Кадмій, Гафній — застосовуються в атомних сило­вих установках; уран використовується для створен­ня снарядів, куль. Поряд з ядерною фізикою хімія є основою для створення атомної й термоядерної зброї, а також ефективних засобів захисту.

Без ознайомлення з усією багатогранністю впливу хімії на військову справу не можна чітко уявити на­уково-технічної революції, яка проходить в армії, передбачити перспективу дальшого прогресу бойо­вої техніки.

Тому доцільно на уроках, факультативах, гурт­ках, позакласних заходах, у повідомленнях, рефера­тах, доповідях використовувати військову тематику. Це не тільки сприяє активізації знань з хімії, викли­кає інтерес до спеціальної літератури та інших інформаційних джерел, де подібні питання розгля­даються ширше і глибше, а й формує стійку грома­дянську позицію, виховує патріотів — захисників Вітчизни.

У запропонованій методичній розробці ми розгля­немо ті розділи курсу хімії, які потрібно використову­вати з метою військово-патріотичного виховання учнів.

Оксиген і Сульфур

Під час вивчення цієї теми можна ознайомити учнів з оксиліквітами — вибухонебезпечними сумі­шами будь-якої пористої маси (торфу, тирси, вугіл­ля) з рідким киснем. Оксиліквітний патрон — це довгий мішечок, заповнений горючим матеріалом, який безпосередньо перед використанням занурю­ють у рідкий кисень, після чого в нього вставляєть­ся електричний запал. Цю вибухівку застосовували під час Першої і Другої світових війн. Нині оксилі­квіти використовують у гірничовидобувній промис­ловості.

Сірку використовувала людина з давніх-давен. У ранньому Середньовіччі з'явилася загадкова й мо­гутня на той час зброя — «грецький вогонь». Більше п'яти віків Візантія зберігала таємницю його виго­товлення. Точний рецепт нині невідомий, хоча су­часні дослідники дійшли такого висновку: це нафта або її легкі фракції, різні масла, горючі смоли, які збирали на обмілинах Мертвого моря, асфальт і обо­в'язково якийсь «секретний компонент» (найбільш адекватним варіантом є суміш негашеного вапна і сірки, яка загоралася при контакті з водою). Вибух супроводжувався густим димом і страшним гурко­том, що наводив жах, сіяв паніку. Все кругом заго­ралось як при польоті снаряда, так і при його падінні. Намагання гасити полум'я водою тільки підсилюва­ло горіння.

«Грецький вогонь» відіграв не тільки стратегіч­ну, а й геополітичну роль: зупинив мусульманську експансію в Європу. Якщо на суходолі, в Сірії і Малій Азії, візантійці отримували від арабів одну поразку за другою, то Константинополь і Грецію, для загарбання яких арабам необхідно було виграти битву на морі, християни могли утримувати протя­гом віків.

Хоча, слов'янські дружини 911 р. під орудою кня­зя Олега розбили візантійський флот, і Олег прибив свій княжий щит на воротах Царгорода.

Сірка використовувалася під час виготовлення ручних запалювальних засобів, заповнених рідиною. Ще на початку Великої Вітчизняної війни цей вид зброї одержав назву «коктейля Молотова». 7 липня 1941 р. Державний Комітет Оборони прийняв по­станову «Про протитанкові збройні фанати (пляш­ки)», у якій йшлося про забезпечення ними військ. Виготовляли кілька видів цих самозапалювальних засобів, але найбільш ефективними були пляшки з рідиною КС («Кошкінська суміш» — за прізвищем винахідника Н.Кошкіна), яка являла собою жовто-зелений розчин із вмістом фосфору і сірки. Пляшки заповнювали сумішшю авіаційного бензину, лігрої­ну, загущеного маслами або спеціальним порошком-загусником СП-2. Падаючи на тверду поверхню, пляшка розбивалася, рідина розливалася і від кон­такту з повітрям самозаймалася, горіла яскравим по­лум'ям до трьох хвилин, розвиваючи температуру до 1000 °С. При цьому, будучи липкою, вона прилипала до броні танка, осліплювала екіпаж димом, викурю­ючи його з танка і випалюючи все всередині. Краплі горючої рідини викликали сильні важкозагоювані опіки. Фронтовики вимагали: «Більше пляшок з КС. Танки горять від них як сірники». І справді, бойовий рахунок запалювальних засобів вражає. З їх допомо­гою за роки війни було знищено 2 500 танків, само­ходок, бронемашин, 1 200 ДОТів і ДЗОТів, 800 авто­машин, 65 військових складів.

Розглядаючи властивості сірчаної кислоти, до­цільно звернути увагу на використання її у вироб­ництві вибухових речовин як водовіднімаючий засіб у складі нітруючої суміші. Сумішшю сірчаної кис­лоти, бертолетової солі й цукрової пудри заповню­вали ампули, які кріпилися до пляшок із запалю­вальною рідиною. Запал загорався як тільки ампула розбивалася разом з пляшкою.

Застосування вогнепальної зброї пов'язане з по­рохом. Уперше порох винайшли в Стародавньому Китаї і використовували його, як не дивно, не у військових цілях, а розважальних — фейєверках. Лише епізодично порох використовували як «несмер­тельну» зброю шокуючої дії — гуркіт вибуху і спа­лах порохового заряду викликав панічну втечу во­рогів. Близько 300 р. н.е. китайці почали використо­вувати порохові снаряди: стріли з вибухаючими на­конечниками, чавунні глечики заповнювали речо­виною, подібною за складом до пороху і підпалюва­ли (у радіусі 15 м все вигорало, а осколки пробивали броню воїнів).

Шістсот років тому німецький монах Бертольд Шварц (алхімік з Фрейнбурга), експериментуючи із селітрою, сіркою та іншими горючими матеріала­ми, розкрив склад вибухової суміші незалежно від китайців. У XIII ст. грізна вогнепальна зброя розпо­чала тріумфальну ходу спочатку Європою, а потім усім світом. Реакція горіння чорного, або димного, пороху виражається рівнянням: