Сторінка
1

Соціальна норма та престиж преси (світовий і вітчизняний досвід)

Нещодавно мені довелося почути короткий діалог між іноземним журналістом і нашим громадянином щодо українського законодавства про інформацію. Після бурхливої дискусії іноземець здивовано кинув: “Так у вас Білорусія якась!”. При всій повазі до наших сусідів, мені стало неймовірно гірко і соромно. За що? В усьому спектрі ЗМІ, представлених в Україні, які б могли розвиватися за невеликих конституційних обмежень, вони тільки і волають про принцип незалежності в останні агоністичні хвилини свого напівіснування.

Світовий досвід виявляв немало прикладів такого перехідного стану в різних країнах. Кожна з них шукала вихід самостійно. А першою ластівкою поліпшення ситуації було саме звільнення газет, телеканалів, радіомовлення від залежності, та становлення їх престижу.

Один з відомих оглядачів ЗМІ, голова російського Фонду із захисту гласності, Олексій Симонов зазначив, що першою зупинкою на шляху до вільної демократичної преси, на якій залишилися практично всі колишні республіки СРСР, не враховуючи держав Прибалтики, стала гласність. А гласність-це лише можливість вигукнути вслід королю: “Він голий!” і непомітно сховатися у натовпі. Свобода ж слова-це право підійти до короля задовго до його виходу на площу і відкрити йому очі на брак вбрання.Така свобода слова-привілей стояти на сторожі демократичного ладу, честі країни, що, до речі, сильно впливають на громадську свідомість.

Преса може бути попереду владних структур, якщо цього вона сама захоче. Хоча, звичайно, може бути і позаду - тут уже ніхто не відмовить їй стати засобом для втілення чужих ідей.

Але не все так просто. У цих зв’язках слід визначити засади існування тих, й інших, а саме -громадкість, думкою якої може маніпулювати лише капітан корабля. Суспільство, у свою чергу, здатне висловлювати довіру або недовіру до всього, що робиться в рубці. А, отже, воно може вирішити, що для нього буде надійним. Зокрема, у Швеції було проведено опитування майже всіх прошарків населення з метою з’ясувати, що у нього може викликати найбільшу довіру. ЗМІ були на першому місці, серед них найдостовірнішими вважають шведи -ранкові газети (57%), на другому місці - телебачення (49%), на третьому - радіо (45%).

І це не дивно. ЗМІ в цій країні відзначаються правдивістю, самостійністю, розважливістю та іншими рисами, що допомагають їм тримати вищих посадових осіб у постійному напруженні, особливо після скандалу 1995 року. Тоді найбільша газета Швеції “Експрессен” оприлюднила документи, які засвідчили, що прем’єр-міністр держави Мона Салін вільно використовувала кредитну картку уряду. Стокгольмська газета “Афтонбладет” згодом зазначила, що Мона Салін подібні речі робила і раніше, коли у 1991 році була міністром праці. Останньою краплею стала її подорож під час відпустки на далекий острів Маврикій. Хоча і поїхала вона туди начебто за свої гроші, але за рахунок держави взяла з собою особисту секретарку Лену Тулін і двох охоронців. Публікації в пресі з цього приводу змусили пані Салін піти у відставку.

Взагалі, ЗМІ на Заході цінують свій престиж, а тому не будуть використовувати неперевірену інформацію. Але, якщо вони отримають із достовірних джерел компрометуючі політика факти, тоді йому оприлюдненого скандалу не уникнути. Так преса зіграла величезну роль у Німеччині під час передвиборної кампанії 1993 року. Земельна Рахункова Палата оприлюднила дані про доходи політиків за останні роки. Виявилося, що західнонімецькі депутати отримували на Сході країни більшу заробітну платню, ніж їхні східні колеги. Преса зчинила справжній гвалт-уряд землі Саксонія-Андхальт пішов у відставку. Але і тут німецькі ЗМІ не заспокоїлися. Дошкульна критика на адресу саксонського міністра Штефана Хайтмана змусила його зняти свою кандидатуру і відмовитися від балотування у Президенти країни, як того бажав тодішній федеральний канцлер Гельмут Коль. Та й зараз, коли віра у чесність останнього значно похитнулася німецькі ЗМІ не полишають думки відшукати ще декілька темних плям на забрудненій репутації Голови ХДС. Зовсім свіжим прикладом цьому слугуватиме стаття у тижневику “Шпігель”, яка вийшла на початку березня 2000 року, де Гельмут Коль був звинувачений у привласненні частини документів, які знаходились в архіві Відомства Федерального Канцлера. Уже після виходу статті правоохоронці провели обшук у Бюро земельної організації ХДС у Рейнланд-Пфальці, куди начебто, після програних у 1998 році парламентських виборів, доставили ту горезвісну частину документів. Ці приклади, на мою думку, засвідчують престиж ЗМІ та повагу до небульварних видань на Заході.

Литва - колишня республіка СРСР - стала зразковою капіталістичною державою. Свобода слова тут не просто звук, це право, яке постійно використовують тамтешні ЗМІ. У зв’язку із цим вже сталося декілька гучних скандалів за участю преси. У центрі одного з них був колишній голова литовського уряду, соратник Президента Альгірдаса Бразаускаса по партії. Напередодні банкрутства одного з найвпливовіших банків він забрав увесь свій вклад. Преса не залишила такі дії можновладця поза увагою, внаслідок чого Президентові країни довелося запропонувати чиновнику піти у відставку. ЗМІ змусили вчинити так само і головного поліцая країни-міністр внутрішніх справ придбав авто, яке було, як згодом з’ясувалося, вкрадене в одній із західних держав. Моментально пішов у відставку міністр культури, який начебто порушив правила заповнення податкової декларації. Ще один голова уряду Андрісе Шпеле у серпні 1997 року пішов у відставку через примарні зв’язки одного з його позаштатних радників із фірмою, яка скомпрометувала себе на території Литви.