Сторінка
1

Політична журналістика - дзеркало суспільних процесів

Політична журналістика існувала завжди. Але в різні часи розуміння цього поняття було різним. Так само, як було різним і ставлення до самої політичної журналістики як явища і до політичних журналістів зокрема. А вже "розуміння" і "ставлення" були наслідками (частиною) тих процесів, які відбувалися у нашому суспільстві.

У радянські часи політичний журналіст повинен був бути пропагандистом і розуміти, що єдино правильною позицією є позиція партії, інакше дуже легко було перетворитися з політичного журналіста в політичного в'язня. Зрештою, що можна хотіти від часів, коли політику часто вбачали навіть у віршах про кохання, стверджуючи, що вони підривають "моральний устрій радянської держави".

У часи національно-визвольного руху, наприкінці 80-х - на початку 90-х років, політична журналістика нарешті дістала свою оду слова, а із здобуттям незалежності опозиційні до КПУ видання вийшли з підпілля. Роль підпільної преси, яка з'явилася переважно в той час в Західній Україні (деякі газети друкувалися в Прибалтиці, а потім переправлялися у Львів та Тернопіль), ще варто дослідити. Здебільшого такого типу видання виконували просвітницьку функцію, відкриваючи для читача "білі" плями радянської історії. У той час це теж вважалося політикою, за яку можна було опинитися за гратами.

1991-1992 були роками народження нової - журналістики, у тому числі й політичної. Завоювання незалежності змусило тодішніх журналістів пере-глянути свої позиції, переконання, переосмислити роль засобів масової інформації у суспільстві. Це було нелегко. Найважче давалося розуміння, усвідомлення того, що може існувати свобода слова, що журналіст не повинен звітувати перед жодними партіями, чи сповідувати їхню ідеологію. Усі свободи були задекларовані в Україні. Але задекларувати - не означає усвідомити. Останнього якраз не відбулося. Без усвідомлення необхідності свободи ніколи не буде самої свободи, навіть якщо вона буде записана на папері й про неї багато говоритимуть.

Відомий німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм акцентував увагу на дуалістичній природі свободи. Він писав, що "в бо-ротьбі за свободу увага людини завжди була акцентована на безпосередній ліквідації старих форм панування і породженого ним примусу; у результаті такого процесу природним є виникнення відчуття, що, чим більше буде знищено традиційних форм примусу, тим вільнішою буде людина. При цьому ми не можемо або не хочемо побачити, що, позбувшись старих ворогів свободи, людина наживає собі інших; при цьому новими ворогами стають не якісь зовнішні пута чи зовнішній примус, а внутрішні чинники, які повністю блокують реалізацію особистості". І далі: " .ми, як зачаровані стежимо за шаленим зростанням свободи від усіляких зовнішніх сил, і, як сліпі, не бачимо всіх тих внутрішніх примусів і страхів, які ставлять під сумнів завоювання свободи, усі її перемоги над вічними ворогами. Як результат, ми схильні бачити суть самої проблеми свободи виключно в забезпеченні себе ще більшoю свободою, яку людство вже встигло досягти в період Нової історії; ми наївно вважаємо, що єдине, що нам необхідно зробити - це захищати свободу від тих сил, які важать на неї ззовні. Ми забуваємо одну просту істину - проблема свободи - проблема не тільки кількісна, але і якісна" [1].

Покоління радянських журналістів було захоп-лено зненацька тими змінами, які відбувалися в суспільстві. Воно так і не змогло, за винятком ок-ремих осо-бистостей, внутрішньо усвідомити необ-хідність свободи (що дуже добре можна простежити на прикладі регіональних ЗМІ).

Наступне покоління, яке формувалося на стику, на межі фактично двох епох в історії України (кінець 80-х - початок 90-х), страждало психологією борців. Воно вміло боротися "проти" і руйнувати старе. Але цього було замало для творення нової держави, а в цьому контексті й нової української журналістики. Зовсім молоде покоління журналістів, яке вчилося, фор-мувалося в період незалежності, з одного боку, нібито відчуло смак свободи, а з іншого - через свій прагматизм навчилося до непристойності торгувати своїм інтелектом, що означає служити олігарху чи олігархам (усе залежить від того, хто скільки пла-тить). І тому сьогодні політична журналістика зво-диться до слугування олігархічним кланам (за незначними винятками), які у свою чергу вважають політичних журналістів таким собі допоміжним ма-те--ріалом для побудови своїх особистих планів, що не завжди збігаються з інтересами держави та її народу.

Яскравим прикладом тих процесiв, про якi йшлося вище, є трансформацiя газети "Киевские ведомости". Спочатку це був чудовий проект. Га-зета сприймалася як доволi незалежна (на скiльки можна бути незалежною у нашому суспiльствi). Пiсля чергового передiлу в мас-медiйному просторi газета стала виразником iнтересiв певної групи полiтикiв, що чiтко простежується в усiх її полi-тичних публiкацiях.

Окрiм того, поява видань "Полiтика i культура", "Влада i полiтика", "Бiзнес i полiтика" тощо свiдчить не про те, що у нас заполiтизоване населення i воно потребує саме таку ж заполiтизовану продукцiю (соцiологiчнi дослiдження показують, що пересiчнi громадяни цiкавляться полiтикою остiльки, оскiльки це не є для них першочерговим iнтересом). Це свiдчить лише про те, що наша полiтична кон'юнк-тура бажає самовиразитись i намагається це робити через пресу. Академiк Анатолiй Москаленко завжди говорив, що преса нiколи не повинна визнавати правил гри полiтичної кон'юнктури. Сьогоднi ж пре-са не просто визнає цi "правила", а є активним учас-ником "гри", не завжди чистої i не завжди, як тут уже зазначалося, на користь держави та її народу. Звичайно, це сприяє її вразливостi з боку тих, хто задає тон у "грi". Полiтичнi журналiсти зав-жди зазнавали i зазнають утискiв як з боку влади, так i з боку її опозицiї.