Сторінка
1

Матеріал “на замовлення”: особливість сучасної журналістики

Коли я запитала Ріхарда Керлера, виконавчого директора видавництва IPM MAGAZIN GmbH, чи є в його країні таке поняття, як стаття "на замовлення", він не зрозумів мене. Це відчувалося з його відповіді: в Німеччині, як зазначив пан Керлер, "замовленням" вважається будь-який матеріал, що його пише журналіст за дорученням редакції. Отже, це ніщо інше, в нашому розумінні, як редакційне завдання.

Гаразд, – погодилась я тоді. Але, припустимо, що журналістові, який працює у вашому виданні, хтось запропонує написати до іншого видання. І пообіцяє за цю роботу непоганий гонорар. Чи це не буде вважатись роботою "на замовлення"?

Відповідь я почула однозначну: якщо в контракті між журналістом та видавництвом передбачено, що перший не має права працювати на інші конкурентні видання, то його буде оштрафовано, переведено до авторської групи або взагалі звільнено. Мотивація досить справедлива – співробітник порушив трудову дисципліну.

Але якщо такої умови у контракті немає, то журналістові ніхто не може перешкоджати співпрацювати із іншими виданнями. А отже – висловлювати свою думку на шпальтах різних мас-медіа.

Як бачимо, все пояснюється звичайними нормативно-правовими відносинами. Але ж існує політика, політичні партії, парламентарії, які намагаються популяризувати імідж, по-своєму інтерпретувати події, що відбуваються в країні. Невже вони не спонукають журналістів писати замовницькі матеріали?

По-перше, доволі складно визначити, написав журналіст матеріал за власним бажанням, висловлюючи власну точку зору, чи він керувався думкою тих, хто до нього звернувся “по допомогу”. Це скоріше питання етики та психології журналістської творчості. По-друге, в Німеччині, за твердженням багатьох редакторів та журналістів відомих видань, із якими мені довелося спілкуватись, політика у ЗМІ є найприбутковішою справою. Відділи політики в друкованих мас-медіа публікують не лише ту інформацію про політичне життя, що користується попитом у читача.

Причин кілька. Скажімо, політична реклама регулюється законом, тобто "підробити" на рекламному політичному матеріалі видання просто не має права. А якщо воно все ж таки вирішить це зробити, то буде досить сильно ризикувати – власним іміджем. Бо окрім відповідальності перед законом, доведеться звітувати перед читачами, яких "через недовіру" до себе, можуть просто-напросто загубити. Отже за фальшиві твердження у Німеччині виданням та журналістам приходиться платити доволі високу ціну.

І знов виникає цілком логічне зауваження: але кожне видання, будь-то друковане, чи електронне, має свого інвестора, за рахунок якого воно й ісує. І серед цих інвесторів чимало людей, наділених політичною владою. Тому, можна припустити, що вони диктуватимуть свою політичну волю власному виданню, особливо під час виборів: що, як і про що писати.

Але й ця думка виявляється хибною. Як зауважили німецькі колеги, в їхній країні, інвестори не мають права за законом, втручатись у редакційну, тобто внутрішньополітичну роботу видань. Концепцію друкованих та електронних ЗМІ обговорюють під час їх створення – укладається договір між інвесторами та редакційним колективом, де йдеться, що до внутрішньої політики ніхто, навіть інвестори, не мають права втручатися. Якщо й мають, то обговорюється, в яких межах.

Окрім цього, чимало видань, що вже добре "розкручені", існують за рахунок реклами. Тому й можуть досить сміливо писати про події різних царин суспільства. Й замовництво як таке просто не доцільне. Замовником стає сам попит на інформацію, тобто аудиторія.

Що ж таке матеріал "на замовлення" у нас? За яких умов він може виникнути?

Слово з редакційного сленга "замовлення" з'явилося у нас давно – воно не є ровесником "незалежної української журналістики". На початку 90-х років, як пам'ятаємо, виникло чимало різноманітних видань. З часом чимало з них таким же чином і зникли. Але це, так би мовити, вже інша історія. Журналістам із зниклих видань довелося шукати роботу, у тих ЗМІ, які залишились. Проте це виявилося складним завданням – крупні видання, що лишились, вже мали свій укомплектований колектив, тому потрапити у штат стало мало реальним. Особливо у столичних мас-медіа.

ВІЛЬНОНАЙМАНІ РОБІТНИКИ. Вихід "вільні" журналісти знайшли – вони почали виконувати, як вільнонаймані, завдання чи то редакції, чи то політичних партій, чи то комерційних структур (тут ідеться про критичні публікації) та розміщувати їх на шпальтах різних видань. Умови гри були досить нескладні: якщо зміст матеріалу не входив у суперечність із поглядами редакції, то матеріал друкували.

Але з часом галузь "замовництва" почала розширюватись. Окрім вільнонайманих журналістів, так би мовити зі сторони, робити публікації "на замовлення" почали й штатні редакційні співробітники.

ЗОВНІШНІ ВТРУЧАННЯ. Бажання "приробити" опанувало й штатних журналістів. Деякі з них почали домовлятися із своїм керівництвом, мовляв, є така тема, є люди, зацікавлені, щоб вийшов матеріал та готові за це платити, як за рекламу. Якщо керівництво погоджувалося, журналіст брався до справи, збирав інформацію, готував публікацію, яка друкувалась. І отримував за це свою частку.

Є й інші варіанти. Скажімо, керівництво видання за деяких умов не дає згоди на публікацію. Тоді журналіст схиляється до маніпуляцій. Приміром, коли він зазделегідь знає, що редактор не погодиться розмістити матеріал на запропоновану тему, він буде намагатись просто подати тему під найвигіднішим кутом зору. Щоб для редакції це мало вигляд досить актуальної теми, а для замовників – стало вигідною справою. Що ж до журналіста, то він зможе вбити одразу двох зайців, та й ще отримати свій гонорар.