Сторінка
1

Похідні цінні папери

Похідні цінні папери (деривативи) відомі економістам ще з ХІХ ст. Однак називати їх «похідними» та широко використовувати стали з 70-х років ХХ ст. Об’єктивна причина цього — крах Бреттон-Вудської валютної системи на початку 70-х років і введення плаваючих валютних курсів, які стали слугувати причиною різкого зростання невизначеності за прийняття ділових рішень, а це, у свою чергу, обумовило потребу у фінансових інструментах, які б дали змогу зменшити ризик за прийняття рішень.

Похідні фінансові активи за своєю суттю є контрактами на строк (їх ще називають строковими контрактами або угодами). Цим вони відрізняються від інших угод. Ціна деривативу визначається залежно від цін активів, які становлять базу активу.

Отже, похідний фінансовий інструмент — це строкова угода, згідно з якою поставляється актив після закінчення визначеного терміну. Ринок строкових активів називають строковим, ціни на актив у строкових контрактах — цінами строкового ринку. Угоди, відповідно до яких актив поставляється негайно або протягом одного-двох робочих днів, називають касовими, або спотовими, ринок таких угод — касовим, або спотовим. Ціна активу, яка фігурує в спотових (касових) угодах, називається спотовою (касовою).

Оскільки поставка активу на строковому ринку пропонується через деякий тривалий період (через 1—6 місяців), то його учасники мають можливість продати контракт на поставку неіснуючого активу, тобто на строковому ринку можливості купити та продати рівноцінні й не залежать від того, є актив чи його немає. На спотовому ринку неможливо продати неіснуючий актив, оскільки перш ніж щось продати, потрібно це купити. Тому на строковому ринку продавцем може стати будь-який учасник, навіть якщо в нього немає того, що він продає.

Для позначення стану покупця або продавця на строковому ринку використовується відповідна термінологія. Коли учасник ринку купує контракт, то це означає відкриття або займання ним довгої позиції (встає в купівлю), а коли продає — займає або відкриває коротку позицію (встає в продаж). Отже, і купівля, і продаж на строковому ринку — це відкриття позиції. Закрити її можна за допомогою протилежної угоди. Якщо в учасника відкрита коротка позиція (продаж контракту), він може її закрити відкриттям довгої позиції (купівля контракту). Угода, з допомогою якої закривається відкрита позиція, називається офсетною.

Учасників строкових ринків заведено поділяти на три категорії: хеджери, спекулянти та арбітражери.

Хеджер — це особа, яка страхує на строковому ринку свої фінансові активи або результати угод, проведених на спотовому ринку. Наприклад, учаснику ринку потрібно через 3 місяці купити валюту. Спостерігається тенденція зростання її курсу, так що курс валюти, що встановиться через три місяці, невідомий. Строковий ринок пропонує хеджеру низку інструментів, які дають йому змогу вже сьогодні зафіксувати курс валюти, яку він купить тільки через 3 місяці.

Спекулянт — особа, яка намагається отримати прибуток за рахунок змін цін на строковому ринку. Спекулянт купує (продає) строкові контракти для того, щоб у майбутньому продати (купити) їх за привабливішою ціною. Так, якщо ціна контракту на строковому ринку зросте, то спекулянт буде намагатися відкрити довгу позицію, а потім закрити її проведенням офсетної угоди, вигравши на різниці цін строкових контрактів. Якщо в результаті спекулянт здатний понести додатковий ризик за отримання доходу, то хеджер готовий заплатити за зменшення ризику можливих втрат.

Арбітражер — особа, яка отримує прибуток за рахунок одночасної купівлі-продажу одного й того самого активу на різних ринках. Дохід арбітражера виникає, якщо на цих ринках спостерігається різниця в цінах або порушуються паритетні відносини. Основа для проведення арбітражу може виникнути раптово. Після нього вирівнюється різниця в цінах та ліквідується порушення паритетних відносин. Разом з тим зникає основа для проведення арбітражних угод.

Якщо хеджер і спекулянт, проводячи угоди, змінюють свій ризик (хеджери знижують, спекулянти — підвищують), то арбітражні операції не пов’язані з ризиком.

Ф’ючерс — це угода, за якою одна сторона зобов’язується продати, а інша — купити цінні папери певного виду, у відомій кількості, за певною ціною та у визначений строк у майбутньому.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» ф’ючерсна операція — це господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання (продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання придбати (продати) продукцію сезонного виробництва, цінні папери або валютні цінності в домовлений час у майбутньому за ціною, установленою в момент домовленості про угоду. При цьому покупець (продавець) ф’ючерс­ної угоди може відмовитися від її виконання тільки за згоди іншої сторони.

Ф’ючерсний контракт можна укласти тільки за посередництва брокерської компанії, що є членом біржі розрахункової палати, якою гарантується його виконання. Після укладання угоди він реєструється в розрахунковій палаті, яка з цього моменту стає як для продавця, так і для покупця стороною угоди (для покупця вона є продавцем, а для продавця — покупцем). Оскільки ф’ю­черсні контракти є стандартними й гарантованими розрахунковою палатою, вони високоліквідні.

Оскільки біржа дає гарантії свої членам із забезпечення угод, що укладаються на ній, то ці гарантії вона повинна чимось забезпечити. Тому учасники ф’ючерсного контракту за його укладання, незалежно від позиції, повинні внести певну заставу у вигляді грошової суми — початкової маржі, яка надходить на спеціальний рахунок — маржовий.

Величина початкової маржі встановлюється розрахунковою палатою (біржею) і може змінюватися залежно від її цілей. За визначення величини маржі враховуються такі чинники:

¨ максимальні відхилення ціни активу, що лежить в основі контракту, за минулі періоди;

¨ можливість спеціального зниження початкової маржі, якщо біржа бажає залучити учасників на ринок цього контракту.