Сторінка
4

Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі

Хоч Запорозьке військо зростало під впливом литовського та польського воєнного устрою, то все його організація , побут і звичаї пройшли зовсім окремий самобутній характер.

4.2. Топографія Запорізького Краю.

Запорізькі козаки займали величезний простір степів, прилежних до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східних кордонів Польського королівства і південної окраїни володінь українського і слобідського козацтва до ріки Бугу. З одного боку й уздовж правого берега річки калинки й до річки Кальміусу, що тече в Азовське море, з другого.

Весь простір землі зайнятої запорізькими козаками, мав переважно степовий характер. Запорізький степ мав своєрідну особливість: “відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, переритий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця”.

Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками називають тут більші чи менші глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом.

Характерним явищем запорізького краю був також брак лісу: ліси тут росли лише в низинних місцях, найвологіших або найбільш суглинистих чи супіщаних, тобто по берегаг рік, озер, лиманів, по річкових островах, схолах балок, ярів пагорбів.

4.3. Міські (реєстрові) козаки.

Характеристика козака.

Багато козаків проживало й у порубіжних містах. Зокрема населення Канева у 1600 році налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січові, так і міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише старшин. Розуміючи марність будь яких спроб підпорядкувати далеку і непокірну січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні його частину. В 1572 році король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Садовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецендентом – уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальнц верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578р., за правління короля Стефана Баторія. Король становив плату шести сотням козаків і дозволив їм розміститися у місті Терехтамирові свій арсенал шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старших призначених шляхтичів та стримувалися від “самочинних нападів на татар”, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно вписаних до реєстру козаків потягнуло полегшало в охороні кордонів , що не менш важливо, в контролі за перереєстрованими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалось 3 тисячі.

В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так заповіт реєстрового козака на ім‘я Тимко Волович включав будинок зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків.

Характеристика козака.

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі козаки загалов були характерними типами свого народу і свого часу. За описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті, ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім‘ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. Запорожець не знав ні “соб”, ні “цабе”, тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий і недовговічний:як дев‘яносто років прожив, то й стежки під собою не бачить, а в давнину у сто років тільки у силу вбивався, тому запорожці жили довго й весело. А молодці були: він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся. Торкнув ногами – і пішов, і пішов, і пішов. І тільки пилюка стовпом.

Щодо столітніх людей запорізькі козаки були завжди привітними і гостинними.

На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити, послухати розповіді інших.

4.4. Гетьмани Запорізької Січі.

На Русі за тогочасною урядовою формулою встановлені в тих трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім‘ям: одного – Коронного польського, Другого – Литовського, а третього – Руського.

На утриманні гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села та інші угіддя, а для резиденції малоросійського гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва: провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверію Дукату. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з поміж лицарства вільними голосами і стверджувалися королем і сенатом; а Сенаї складався з осіб, вибраних сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що склався тоді з трьох класів шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство за прикладом всіх народів і держав у природній спосіб складалося із заслужених, відмінних у землі родів і завжди на Русі воно іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з князівських родин, упорядників по виборах і простих воїнів званих Козаками з породи, які видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи творити один лицарський стан, споконвіку таким самим статутним правом затверджений, і вони мали вічною власністтюсвоєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах.

Після об‘єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами заставлено нащадків природних князів Руських Вітольдів, Ольговичів і Острозьких. По гетьманові Ленцкоронському обрано на гетьмана Дмитра Вишневецького, і він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста “публічні будівлі”, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських упорядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних= воєн, за що був пошанований батьком народу.