Сторінка
11

Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль-ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк2'. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війну», в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів. За словами Боплана, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів».

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; парти­занська війна звалася у них загонами.

Д. І. Яворницький Історія запорізьких козаків

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі­шання серед вершників.