Сторінка
1

Людина і навколишнє середовище. Головні реакції, що забезпечують життєдіяльність людини

ПЛАН

Вступ

1. Людина як один з головних елементів системи “людина – навколишнє середовище”

2. Реакції та інші складові адаптації людини до навколишнього середовища

3. Психічні реакції людини, які забезпечують життєдіяльність людини

Список використаної літератури

Вступ

Життєдіяльність вивчають, використовуючи системний підхід, шляхом аналізу прямих та зворотних зв'язків у системі «людина — жит­тєве середовище». Неможливо вивчати особливості людини, колективу чи суспільства, не враховуючи їх місця в навколишньому середовищі і стану цього середовища. Тому БЖД вивчає людину і її навколишнє середовище саме в системі «людина — життєве середовище». Поза ме­жами цієї системи людина є об'єктом вивчення антропології, медици­ни, психології, соціології та багатьох інших наук. Середовище, яке ото­чує людину поза межами цієї системи, вивчають астрономія, географія, геологія, біологія, екологія тощо.

Система «людина — життєве середовище» є складною системою в тому розумінні, що в неї, як правило, входить велика кількість перемінних і між якими існує велика кількість зв'язків. Відомо, що чим більше перемінних та зв'язків між ними має система, тим важче ці зв'язки піддаються математичній обробці і виведенню універсальних законів. Складність вивчення систем «людина — Життєве середовище» зумовлюється також і тим, що ці системи є багаторівневими, містять у собі позитивні, негативні та гомеостатичні зворотні зв'язки і мають багато емерджентних властивостей.

1. Людина як один з головних елементів

системи “людина – навколишнє середовище”

Людина є одним з eлeмeнтiв зазначеної системи, в якій під термі­ном «людина» - розуміється не лише одна істота, індивід, а й група людей, колектив, мешканці населеного пункту, регіону, країни, сус­пільство, людство загалом.

Хоч основним об'єктом вивчення безпеки життєдіяльності є зв'яз­ки у системі «людина — життєве середовище», у центрі уваги перебуває людина як самоціль розвитку суспільства.

Залежно від того, що ми розуміємо під терміном «людина» в системі «людина — життєве середовище», визначається рівень цієї системи, що Детально буде проаналізовано далі.

Життєве середовище — другий елемент системи «людина — жит­тєве середовище». Життєве середовище є частиною Всесвіту, де перебуває або може перебувати в даний час людина і функціонують системи її життєзабезпечення.

У цьому розумінні воно не має постійних у часі і просторі кордонів, його межі визначаються передусім рівнем системи, тобто тим, що в даному разі розуміється під терміном «людина».

Організм людини - це сукупність тілесних (соматичних) і фізіологіч­них систем: нервової, серцево-судинної, кровообігу, травлення, ди­хання, сенсорної, опорно-рухової та ін. Однією з найважливіших сис­тем людини є нервова система, що пов'язує між собою всі системи і частини тіла в єдине ціле. Центральна нервова система бере участь у прийомі, опрацюванні та аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує захисно-адаптаційні реакції. Антропологи і фізіологи відзна­чають надзвичайно важливу фізіологічну особливість людського орга­нізму; його великі потенційні і часто незатребувані життям можливості.

2. Реакції та інші складові адаптації людини

до навколишнього середовища

Еволюція забезпечила людський організм високими резервами стійкості та на­дійності, що зумовлено взаємодією всіх систем, цілісністю, спроможністю до адап­тації і компенсації у всіх ланках і станом відносної динамічної стабільності. Дос­татньо навести декілька прикладів. Насамперед це стосується людського мозку. Одні дослідники вважають, що він використовується на 2-3%, інші — на 5-6% потенційних можливостей. Запас міцності «конструкції людини» має коефіцієнт 10, тобто організм людини може витримувати навантаження в 10 разів більші, ніжу прак­тичній діяльності. Серце людини є органом кровообігу; воно протягом усього життя чинить більш 109 скорочень, у той час як найсучасніша система забезпечує 10і, тобто в 100 разів менше. .

З наведених прикладів видно, що резерви організму людини надзви­чайно високі. Це дає можливість виживати людині як біологічному виду в складних умовах. У результаті своєї бурхливої трудової діяль­ності людина на рубежі третього тисячоліття досягла величезних успіхів у перетворенні навколишнього світу. Проте досягнення людини в об­ласті науки, техніки, виробництва при створенні комфортних умов життя призвели до утворення нових видів небезпеки та до деградації резервів організму людини.

Людина отримує різноманітну інформацію про навколишній світ, сприймає всі його різноманітні сторони за допомогою сенсорної сис­теми чи органів чуття.

З позицій безпеки життєдіяльності .особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки. Наприклад: люди­на бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину сховатися, — і таких прикладів можна навести безліч. Отримана інформація передається в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Залежно від характеру одержуваної інфор­мації, її цінності буде визначатися наступна дія людини. Водночас, для з'ясування засобів відображення у свідомості людини об'єктів і процесів, що відбуваються в зов­нішньому середовищі, необхідно знати, яким чином улаштовані органи чуття, і мати уявлення про їх взаємодію.

Історія науки про закономірності і механізми формування органів чуття пройшла довгий шлях свого розвитку й зумовлена складним, ком­плексним характером цих знань. Комплексний підхід до вирішення цих проблем пояснюється тим, що для розуміння засобів відображення зовні­шнього світу необхідно мати знання з різних наук: анатомії, фізіології, психології, біофізики, біохімії і навіть таких фундаментальних наук, як фізика, хімія і математика.

Сучасний етап розвитку фізіології органів чуття пов'язаний з іменами таких учених, як І.М.Сєченов (1829—1905) та І.П.Павлов (1849—1936). І.П.Павлов розвинув працю І.М.Сєченова про рефлекси головного мозку, створив вчення про аналізатори як про сукупність нервово-рецепторних структур, що забезпечують сприйняття зовнішніх подразників, трансформацію їхньої енергії у процес нервового збудження і проведення його в центральну нервову систему. На думку І.П. Павлова, будь-який аналіза­тор складається багатьох частин: периферичної (або рецепторної), про­відникової і центральної, де завершуються аналітично-синтетичні процеси за оцінкою біологічної значимості подразника.

Сучасна Наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких за значенням: «органи чуття», «аналізатори», «аферентні си­стеми», «сенсорні системи», що часто розглядаються як рівнозначні.