Сторінка
4

Детермінізм

Детермінація майбутнім має пряме відношення до всієї людської діяльності, якщо згадати ту відому нам ланцюжок діяльності, що починається потребами індивіда і суспільства й обов'язково містить у собі ціль. В аристотелівської класифікації причин ціль виступає як кінцева причина (causa finalis)[5] : усе, що ми робимо усвідомлено, ми робимо в силу (а значить — через) свою цільову настанову.

Останнім часом робляться спроби представляти мету більш широко, у кібернетичному, узагальненому виді. І тоді ціль з'являється перед нами як деякий кінцевий стан, до якого прагне система. Зрозуміло, у такій постановці питання багато дискусійного, але міститься і раціональне зерно. Основоположник системного підходу Людвіг Берталанфі називав живі системи "еквіфінальними" саме в зв'язку з їхньою здатністю досягати однакового результату, у відомому змісті, незалежно від початкових умов.

3. Непричинні види детермінації

Безпричинних явищ не існує. Але це не означає, що всі зв'язки між явищами в навколишньому світі відносяться до причинно-наслідкового. Як підкреслювалося вище, каузальність — самий істотний і загальний, але аж ніяк не єдиний тип детермінації. Поряд з каузальністю (і у відносній єдності з нею) виявляються і такі дуже значимі типи детермінації, як функціональний зв'язок, корелятивний зв'язок, зв'язок станів.

Розгляд зазначених типів детермінації характерно лише для посткласичної науки і посткласичної філософії. Зрозуміло чому: адже в класичній науці (і відповідно у філософії) панував лапласівський детермінізм із його абсолютизацією динамічної однозначної причини.

3.1. Функціональний зв'язок

Великою заслугою постклассической науки і філософії є, зокрема, їхня пильна увага до функціонального типу детермінації. При цьому функціональний зв'язок розуміється як таке відношення між об'єктами, при якому зміни кожного з них супроводжують один одному. Саме "супроводжують", а не "заподіюються" один одному. Як правило, об'єкти, що знаходяться між собою у функціональній взаємодії, зв'язані генетично (каузально) лише в тім змісті, що є похідними того самого підстави. У самому ж функціональному зв'язку об'єктів відсутні головні ознаки причинно-наслідкового зв'язку — продуктивність (об'єкти не роблять один одного), асиметричність у часі (вони співіснують, одне з них не передує іншому), необоротність.

Різницю між каузальним і функціональним зв'язком спробуємо проілюструвати на такому прикладі. Деякі філософські школи, бажаючи пояснити трагедії двадцятого століття (дві світові війни, кровопролитні революції), зв'язують їх з виходом наприкінці XIX, і особливо в двадцятому столітті, на авансцену історії радикально набудованих, але недостатньо культурних народних мас. Суперечки ні, вихід мас у сферу активної історичної творчості супроводжується значними і довгостроковими соціокультурними витратами, хоча в цілому і являє собою явище прогресивне. Але не можна розглядати активну діяльність мас як причину зазначених трагедій: сам цей вихід мас на авансцену історії був наслідком неприйнятного для них антигуманного ходу суспільного розвитку. Отже, між цими трагедіями і небаченою досі активністю мас зв'язок не причинно-наслідкова, а функціональна.

3.2. Корелятивний зв'язок

У багатьох відносинах з функціональним зв'язком подібний корелятивний зв'язок — взаємна залежність явищ, що виявляється в їхній співвіднесеності, у їхній відповідності один одному. Так само як і функціональні, корелятивні зв'язки суть зв'язку співіснування, одночасності; так само як і функціональні, вони, не будучи причинно-наслідковими, у той же час припускають "пере собою" якусь загальну причину, що приводить до такої співвіднесеності, відповідності. Але якщо функціональний зв'язок звичайно буває більш-менш прозорої, і її підстава виявляється без особливих труднощів, то при корелятивних зв'язках таке "прояснення" ускладнюється наявністю між співвіднесеними явищами цілого ряду проміжних, опосередкованих факторів. Так, уже давно було замічено, що зовсім білі кішки з блакитними очима чи завжди майже завжди виявляються глухими, але пояснити подібну співвіднесеність стало можливим тільки сьогодні, виходячи з законів генетики.

Корелятивні зв'язки взагалі спочатку були відкриті в біології — Ж. Кюв'є, а потім Ч. Дарвіним. Свій "закон співвідношення росту" Дарвін інтерпретував як закон, відповідно до якого відомі форми окремих частин органічної істоти завжди зв'язані з визначеними формами інших частин, які не знаходяться, здавалося б, ні в якому зв'язку з першими. "Здавалося б" — тому що насправді знаходяться, але зв'язок цей завуальований, ще повинен бути виявлений.

Сьогодні корелятивні, співвідносні зв'язки вивчаються багатьма науками, і знання про їх має не тільки сугубо теоретичне, але і велике прикладне значення (у тому числі використовується в техніку).

3.3. Зв'язок станів

У кожного об'єкта існує, принаймні, два типи відносин: взаємодія даного об'єкта з іншими об'єктами і відношення різних станів того самого об'єкта[6] . Це різні відносини. Взаємодія об'єкта з іншими тілами носить динамічний (силовий) характер, викликає його зміни і тому є причиною. Стан же тіла в даний момент хоча і впливає на стан цього тіла в наступний момент часу, не носить причинного характеру.

Який же елемент детермінації виражає собою в такому випадку попереднє стан об'єкта стосовно його нинішнього стану? Очевидно, таким елементом, що виражає сутність зв'язку станів, виступає умова, про роль якого в детермінаційному комплексі вже йшла мова. Такий висновок ні в якій мері не є поступкою так називаному кондиціоналізму — навчанню, що змішує умови з причиною, ототожнює їх, а в деяких своїх варіантах навіть попросту підмінює умовами причину.