Сторінка
8

Історизм як форма теоретичної рефлексiї

У 60-тi роки Фейєрабенд висловлювався i в пiдтримку тези про "неспiврозмiрнiсть" рiзних теорiй. Саме вiн з найбiльшою вiдвертiстю висловив тi наслiдки та пiдсумки, до яких прийшла "постпозитивiстська" методологiя науки, виразив доведенi ним до логiчного завершення та загострення тi агностичнi iдеї, що мiсти­­­лись у працях "критичних рацiоналiстiв (К.Поппер, Х.Альберт i Е.Тонiч), "постпозитивiстiв' iсторичної школи (Т.Кун, Ст.Тулмiн, I.Лакатос), "неорацiоналiстiв' (Г.Башляр i його послiдовники).

Першi працi Фейєрабенда лише вiддалено провiщували той епiсте­­­мологiчний анархiзм, котрi гiпертрофують критичний рацiоналiзм. Але вже й тодi їх автор поступово видiлявся серед iнших постпози­­­тивiстiв як найбiльш безкомпромiсний, такий, що не лякався самих крайнiх висновкiв з своїх припущень i гiпотез.

Виходячи з тези про несумiснiсть (а пiзнiше ­­­неспiврозмiрнiсть) наукових теорiй, Фейєрабенд приходить, услiд за Поппером та Куном, до антикумулятивiзму - тобто заперечення того, що в науковому пiзнаннi зберiгається деяке незмiнне стале "ядро" об'єктивних iстин - i тим самим вiдкидання вчення про розвиток у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної. Науковi теорiї є не­­­сумiсними, непорiвнюваними, взаємонеперекладуваними - альтерна­­­тивнi побудови завжди i кругом формально-логiчно одна однiй супе­­­речать i не виводяться одна з одної. Вiдсутнiсть принципово спiль­­­них мов спостереження вiдповiдно для iзольованих одиничних емпiричних тверджень, для емпiричних базисiв окремих теорiй, для рiзних методологiчних пiдходiв призводить до ситуацiї хаотичної багатомовностi - теорiї. До цього Фейєрабенд приходить на пiдставi тези про "теоретичну навантаженiсть" всiх емпiричних понять, яка має мiсце до того, як поняття будуть пiдданi свiдомiй концепту­­­альнiй обробцi.

Принцип мовної неспiврозмiрностi будується на визнаннi iснуван­­­ня iррацiоналiстичного базису рацiоналiзму. Фейєрабенд при цьому посилається на дослiдження Л.Флека, Е.Дюркгейма, Л.Левi-Брюля; на широко вiдомi в захiднiй фiлософiї дослiдження пралогiчного "мис­­­лення" у прадавнiх народiв. Можна помiтити також вплив на Фейєра­­­бенда гiпотези "лiнгвiстичної вiдносностi" Е.Сепiра та Б.Уорфа i схожi позицiї К.Айдукевича.

Серед проблем, якi в тiй чи iншiй мiрi розглядались Фейєрабен­­­дом, можна назвати такi: який шлях i якi методи є найбiльш адек­­­ватними для побудови теорiї науки, якою є структура сучасного нау­­­кового знання i якими є механiзми його функцiонування та росту, що становить основу наукового пiзнання i якi взаємовiдносини iснують мiж здоровим глуздом, науковим знанням, що спирається на досвiд та експеримент, i загальними фiлософськими твердженнями про свiт.

Iснували рiзнi пiдходи до цих проблем, зокрема - в рамках нео­­­позитивiзму пiдхiд Поппера, критиком якого ввжає себе Фейєрабенд. У свiй час, критикуючи логiчних позитивiстiв, Поппер у проти­­­лежнiсть вченю про непохитнiсть емпiричного фундаменту наукового знання та унiверсальнiсть гiпотетико-дедуктивної моделi наукової теорiї протиставив метод росту знання шляхом висунення смiливих здогадок, верифiкацiонiзмовi - принцип фальсифiкацiї. Проте, йому не вдалось вирiшити ряд методологiчних проблем: так, принцип фаль­­­сифiкацiї вимагає негайної вiдмови вiд теорiї, як тiльки отримано негативнi результати пiсля її фальсифiкацiї. Однак, як це проде­­­монстрував I.Лакатос [7.-p.87-98], реальна наукова практика не за­­­довiльняється цим принципом: вiд теорiї, що оточена багатьма ано­­­малiями i навiть прямо сфальсифiкована, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудована альтернативна та бiльш прогресивна нова те­­­орiя. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї на­­­уки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, що найменше ­­­неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї росту наукового знан­­­ня К.Поппера виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундамен­­­тальної науки, що на думку Лакатоса, пов'язано iз особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї - прикладнi науки. При всiй вiдмiнностi позицiй Фейєрабенда i, наприклад, Куна, Лакатоса та iнших, можна, однак, видiлити деяке спiльне, властиве їм всiм ро­­­зумiння моделi наукового знання. Принципи такої iсторико-методо­­­логiчної моделi науки такi:

1. Теоретичне розумiння науки є можливим лише за умови ди­­­намiчної структури наукового знання.

2. Наукове знання є цiлiсним за своє природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження зумовлене вiдповiдною теорiєю - є "теоретично навантаженим".

3. Фiлософськi (онтологiчнi, метафiзичнi) концепцiї тiсно взаємопов'язанi з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: фiлософiя не тiльки виявляє стимулюючий вплив (позитивний чи нега­­­тивний) на науку, але фiлософськi твердження органiчно входять в "тiло" науки, формують його.

4. Динамiка наукового знання - не складає послiдовний кумуля­­­тивний процес; науковi теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза серед представникiв фiлософiї науки iсторизму вiдкидається тiльки Лакатосом).