Сторінка
3

Істина та шляхи її осягнення

Діалектико-матеріалістична філософія визнає недостатніми ті критерії, які не виходять за межі пізнавальної сфери. Перевірити істинність знання означає зіставити його з відображеною в ньому дійсністю. А це можна зробити лише за допомогою чогось такого, що опосередковує їх зв'язок між собою й не збігається безпосередньо ні з пізнанням, ні з дійсністю самою по собі. Такою є лише практика — чуттєво-предметна діяльність людей. Саме застосування знань у практиці дає змогу встановити міру їх істинності чи віднайти хибні елементи. При цьому практика не зводиться до окремих експериментів (хоча вони й належать до неї і служать для перевірки істини). Навпаки, практика — це вся сукупність предметно-матеріальної діяльності суспільства (соціальних груп, окремих людей) в її історичному розвиткові. Практикою перевіряється істинність як чуттєвих, так і раціональних компонентів знань.

Важливим засобом у пізнанні сутності речей є розкриття причинних зв'язків. Споглядання не дає змоги встановити будь-що, окрім послідовності явищ, а достовірне встановлення причинного зв'язку між ними досягається через практичну діяльність, яка здійснює перевірку щодо причинності.

Суттєве значення в пізнавальному процесі має рух думки від явища до сутності, від одиничного до загального та виявлення необхідності, яка є прихованою серед випадковостей. Як зазначав Ф. Енгельс, вичерпне пізнання полягає в тому, що ми в думках піднімаємо одиничне з одиничного в особливе, а останнє у всезагальне. Ми знаходимо й констатуємо нескінченне у скінченному, вічне у минулому".

Всезагальність і необхідність знання засвідчується, зрештою, саме практикою. Практична діяльність людей, з одного боку, орієнтується певними ідеями, теоріями, які за своєю природою мають загальний характер. З іншого боку, вона безпосередньо має справу з належною людині об'єктивною реальністю. Це й дає змогу виявити загальне в самій дійсності (зв'язки, відношення, закони, сутність) і встановити, якою мірою загальне в думці відповідає загальному в дійсності. Ще Ленін зауважував, що "практика вища від теоретичного пізнання, бо вона має не тільки достоїнство загальності, а й безпосередньої дійсності".

Діяльність людини, яка сформувала для себе об'єктивну картину світу, змінює зовнішню дійсність, її визначеність робить її "саму-в-собі" і "саму-для-себе" сущою (об'єктивно-істинною).

Таким чином, розкривається глибокий зміст діалектичного шляху пізнання істини. Практика як етап матеріалізації, "опредметнення" ідей, теорії дає змогу перевірити їх істинність, уточнити, вдосконалити чи відкинути моменти помилок. Водночас вона виявляє непізнане, ставить проблеми, створює стимули для подальшого пізнання.

Діалектико-матеріалістичне розуміння практики чи критерію істини докорінно відрізняється від розуміння її прагматизмом. Для прагматизму істинним є те, що корисне в будь-якому відношенні, що "працює", дає змогу досягти практичного успіху. Тобто практика трактується в обмеженому, "діляцькому" розумінні. Головним для прагматизму є те, що істина не є відображенням об'єкта реальності, а просто характеристикою корисного ефекту, що задовольняє в будь-якому відношенні суб'єкта діяльності. Тут ми маємо справу з особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного розуміння як практики, так і істини. Це розуміння дає можливість визнати "істинною" й релігію, оскільки вона здатна давати "корисний ефект" — з точки зору окремих людей чи навіть групи, колективів, товариств тощо.

Для діалектико-матеріалістичної філософії практично корисним можуть бути знання, ідеї, теорії, якщо вони є гносеологічне істинними, тобто такими, що адекватно, правильно відображають об'єктивну дійсність. Таким чином, практична корисність — функція істинності, а не навпаки. Водночас осягнення істини є функцією (однією з функцій) суспільно-історичної практики, й насамперед — практики прогресивних верств суспільства. Саме вони найбільше зацікавлені у пізнанні істини, і завдяки їх діям істинні знання служать прогресивному перетворенню світу.

Важливою характеристикою істини є її конкретність, оскільки абстрактної істини нема. Це означає, що істинність будь-якого положення, оцінка і таке інше повинні встановлюватися з урахуванням усієї сукупності факторів, умов, особливостей місця, часу, етапу історичного розвитку, внутрішніх і зовнішніх обставин. Одне й те ж саме положення може бути — і буває — як правильним, так і хибним — залежно від конкретних обставин. Відстоюючи принцип конкретності істини, діалектико-матеріалістична філософія протилежна догматизму, про який уже йшлося. З іншого боку, цей принцип виключає еклектику (механічне поєднання різних "сторін" предметів, "точок зору" тощо) та софістику (суб'єктивну "гнучкість" понять).

Принцип конкретності потребує всебічного вивчення предмета в його розвитку, виявлення властивих йому внутрішніх і зовнішніх протиріч. При цьому зв'язок понять, що відображають сутність предмета, має відповідати об'єктивним зв'язкам його самого. Правильно застосований системний підхід в органічній єдності з вивченням процесів діалектичного розвитку — одна з суттєвих умов пізнання конкретної істини. По-друге — і це логічно випливає зі сказаного — принцип конкретності характеризує основну тенденцію процесу пізнання істини: більш повне, змістовне, всебічне — тобто щораз конкретніше осягнення об'єктивної дійсності. Рух думки від абстрактного до конкретного, до пізнання предмета як внутрішньо структурованої єдності, різноманітними зв'язками пов'язаного з іншими предметами, — одна із всезагальних діалектичних закономірностей процесу пізнання. "Конкретне тому конкретне, — писав К. Маркс, — що воно є синтезом багатьох визначень, і як наслідок, — єдністю різноманітного. В мисленні воно тому й виступає як процес синтезу, як результат, а не як вихідний пункт, хоча воно являє собою початковий пункт і, внаслідок цього, також початковий пункт споглядання і уявлення . метод сходження від абстрактного до конкретного є .спосіб, за допомогою якого мислення засвоює собі конкретне, відтворює його як духовно конкретне".

Список використаної літератури:

1. Алексеев П., В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.

2. Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.

3. Библер В. С. Мышление как творчество. — М., 1975.