Сторінка
2

Метод i методологiчне дослiдження

Тут самокритичнiсть можна визначити як здатнiсть до рефлексив­­­ного контролю думок з позицiй визнаних принципiв науковостi. Не маючи достатньої критичностi, вчений не здатний дати адекватну вiдповiднiй ситуацiї оцiнку отриманим результатам. Суб'єктивнi особливостi науковця (наприклад: надмiрна уява, довiра авторитетам вчителiв, особисте домагання i т.п.) складають тi фактори, якi мо­­­жуть стати на завадi детальної самооцiнки.

Отже, самокритичнiсть можна розглядати не тiльки як нав'язану фiлософами звичку до рефлексування чи певнi персональнi здiбностi вченого, а як одну з моральних рис його характеру, що має загаль­­­нонаукове значення. Бо вмiння пiдпорядковувати власний темперамент i власнi iнтереси загальновизнанiй справi - пiзнання об'єктивних властивостей дiйсностi, складають необхiдну складову рису науко­­­востi взагалi. За iнших означень мову слiд вести тiльки про "псев­­­донауку".

Одночасно зi здатнiстю до самокритики, етос науковця повинен допомагати протистояти "чужим" судженням i висновкам, не пiдкорю­­­ватися загальностi тiльки тому, що вона визнана товариством. При недодержаннi принциповостi у власному розумiннi сутi справи немож­­­ливо стати вченим - людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, супе­­­речливiсть загального i одиничного (у формi етичного) складає виз­­­начальну рису науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє "Я" загальному та навпаки - ставати на позицiї загального супроти свого "Я".

Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове вiдкриття. Об'єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є неминучiсть "паралельних" вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно приорiтетностi в науцi пов'язанi зi специфiчним психологiчним настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю нау­­­ки, де перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть - право на власне "наукове Я".

Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається без­­­посереднє виявлення протиставлення "наукового Я" i "наукового не-Я", де визнання товариством права особистостi на "наукове Я" є перетворення цього "Я" на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i не­­­обхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення - хто персонально буде представником картини об'єктивної необхiдностi, незалежного вiд особистостi "року", а хто буде слiдувати за ним.

Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд нагадати, що термiном "видатний вчений" сьогоднi дуже часто визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церков­­­ну, тобто посиланнями на зовнiшнiй показник - об'єктивну дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне "наукове Я". Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до зовнiшньо данного Бога.

Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме ко­­­лективнiсть є визначальна риса "сучасної науки", а не змiни у фор­­­мах наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб'єк­­­том наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяль­­­ностi, який передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть справжнього "наукового Я" (замiнюючи його на сим­­­волiчне), призводе до вiдокремленостi конкретної людини вiд етич­­­ностi, створює iлюзiю позаетичностi наукового знання.

Зазначене виправдовує появу фiлософських праць присвячених критицi "дискурсу влади" [Див.:5]. Однак, одночасно демонструє, що їх проблематика обмежена етикою, а не вирiшенням когнiтивних проб­­­лем наукового методу та iстини.

Пропаганда "ідіоми", яка заперечує позитивне значення для су­­­часного наукового дискурсу створеної фiлософiєю епiстемологiї, за межами мiркування визначеного етичними питаннями, нагадує спробу зробити монарха виборною посадою через кожнi чотири роки, задля створення "iстинної монархiї".

На мою думку, не потрiбно шукати особливої ваги аргументiв для виправдовування позитивного значення епiстемологiї. Якщо пiд цим термiном розумiється уявлення про пiзнання, а не щось iнше, тодi у випадку визнання наявностi феномена наукового пiзнання ми маємо визнавати цiлком доречною потребу в iснуваннi окремої дисциплiни, що вивчає цей феномен. А тому заперечення епiстемологiї, по сутi справи, є заперечення самої можливостi дослiдження даного феноме­­­на. Таку позицiю завжди називали "дрiмучим агностицизмом", що здебiльшого самовиявляв себе як зразок "дискурсу влади" (табу за­­­ради самого табу), який щось нав'язує людям у виглядi наративної заборони, не беручи на себе обов'язку дотримуватися власних забо­­­рон.

Використання поняття про певний метод в загально-унiверсальних формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє вичерпувати перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих на його засадах теорiй певного роду. Таким чином окремий iдеал методу стає основою генетичної загальностi знань про предмет пiзнання тiєї чи iншої науки. Формування системи знань, що об'єднує теорiї певного роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає дiйсну межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка вимагає вiд суб'єкта, також, знань iншого роду. Усвiдомлення обме­­­женостi, тобто вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже вiдомих методiв i стає пiдставою для їх критики, активiзацiї пошу­­­ку шляхiв подолання виявлених проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого методу, в якому iдеал методу виконує функцiю основоположної підстави.

Використання поняття "iдеал метода" дозволяє суб'єкту безпосе­­­редньо використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли дискур­­­сивнiсть, каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) харак­­­теристиками мислення, судження, що заперечують або не помічають (через абстрагування) наявне розмаїття випадковостей. Отже, без набуття форми певного iдеалу методи стають на завадi створення системи знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних даних [Див.:6.-с.237-238]. Лише через форму iдеалу в "хаос" методiв проникає Логос систематизацiї, яка розкриває себе через методо­­­логiчнi саморефлексiї.