Сторінка
2

Традиційний підхід до управління портфелем і сучасна портфельна теорія

Технічному аналізу присвячено дуже багато книг, у яких мож­на знайти опис усіх перерахований моделей і теорій.

У фундаментального й технічного аналізів багато прибічників і противників. Обидва підходи мають тривалу практику на Заході та являють собою два традиційних методи інвестиційного аналізу.

Традиційне портфельне управління базується на ідеї збалансованого портфеля. Відповідно до цієї концепції управляючі включають у портфель різноманітні фінансові інструменти.

Використовуючи традиційний підхід до аналізу інвестицій, інвестори розглядають різні види цінних паперів і на основі вичерпних знань обирають ті, які відповідають їхнім інвестиційним критеріям. Традиційний аналіз включає аналізи національної еко­номіки, галузей, компаній, зокрема оцінку цінних паперів, остаточний вибір компанії та вимагає, щоб кожен інвестор вибрав з докладно проаналізованих різних галузей ті, які забезпечать у майбутньому найвищий дохід з найнижчим ризиком. Взагалі комбінація портфеля базується на інтуїтивному судженні та диверсифікації цінних паперів, за рахунок чого зменшується інвестиційний ризик.

Менеджери, які обирають традиційний підхід, зазвичай намагаються вкласти кошти в добре відомі компанії. Це викликано такими причинами:

1. Вони були успішними компаніями і, можливо, будуть залишатися ними. Придбання цінних паперів компаній, які вже себе зарекомендували, є менш ризикованою справою, ніж вкладення в менш відомі підприємства.

2. Цінні папери великих компаній більш ліквідні й доступні у великих кількостях, а менеджери, які керують великими портфелями, оперують значними сумами грошей. Для досягнення ефективної величини замовлення їм потрібно купувати цінні папери у великих кількостях.

3. Набагато легше переконати клієнтів укладати кошти у відомі фірми. «Прикрашення вітрини» — це кліше воротил з Уолл-стріт, яке відноситься до практики багатьох інвестиційних менеджерів, які насичують свій портфель акціями широковідомих фірм для спрощення продажу своїх управлінських послуг клієнтам.

Традиційні методи, які базуються або на аналізі відповідності ринкової ціни внутрішній ціні активу, або на основі прямого передбачення поведінки цін, дають прості рекомендації на зразок «купуй акції, поки вони дешеві (або недооцінені) і продавай їх, поки вони дорогі (або переоцінені)». Зазвичай подібним правилам дають гучні назви, наприклад, «золоте правило інвестування». Без­умовно, що правил, сформульованих за вдалого й точного прог­нозу дотримуватися слід. Складність полягає саме в надійності «справжньої» оцінки акції або передбаченні її майбутньої ціни.

Зі зростанням можливостей комп’ютера ширше почала викорис­товуватися сучасна портфельна теорія. Послуговуючись нею за вибору інвестиційних інструментів, інвестор або менеджер має можливість отримати кількісні дані про конкретні цінні папери.

На основі певної регресивної моделі аналітик може передбачити або оцінити майбутні коефіцієнти для цінних паперів, залишковий ризик, темп зростання дивідендів (процентів) і ставку дисконту для вибраних вкладником або менеджером акцій даної компанії. Такий аналіз дає змогу скласти вигідний портфель цінних паперів.

Сучасна портфельна теорія також розглядає оптимальні методи розміщення цінних паперів у портфелі й дає змогу інвесторам здійснити набір цінних паперів у портфелі з вищим доходом. Одним з найпростіших засобів цієї теорії є метод диверсифікації, який дає змогу інвестору мінімізувати ризик портфеля.

Перед тим, як представити теорію портфеля, потрібно з’ясу­вати деякі загальні припущення — ідею оптимального портфеля, страх перед ризиком і сам ризик.

Сучасна теорія портфеля робить такі припущення:

1. Ринок є ефективним. Це означає, що всі його учасники мають вільний доступ до однієї й тієї самої інформації, можуть вільно виходити на ринок і покидати його. Традиційний підхід, з іншого боку, припускає, що ринок є неефективний і що більший дохід можна одержати, купуючи недооцінені цінні папери.

2. Інвестори сприймають ризик негативно, тобто вони не люблять його. Ризик визначається несталістю норми дохідності або основного капіталу.

3. Інвестори надають перевагу вищій нормі дохідності над нижчою.

4. Чим більший дохід, тим більший ризик (і навпаки).

5. Інвестори намагаються максимально збільшити доходи й мінімізувати ризик. Інакше кажучи, вони намагаються одержати найвищі доходи на одиницю ризику.

6. Усі рішення будуть робитись на основі очікуваних норми дохідності та ризику або очікуваного стандартного відхилення норми дохідності.

7. Щоб зменшити ризик, інвестор повинен додати інші цінні папери до свого портфеля. Іншими словами, ризик зменшується в разі збільшення кількості цінних паперів у портфелі.

8. Завданням інвестора є ефективний набір цінних паперів, який забезпечить найвищий дохід за найнижчого рівня ризику.

9. Норма дохідності й ризик за цінними паперами обчислюється за певний період часу.

10. Ризикові цінні папери можуть додаватися до портфеля й вилучатись з нього на будь-яку суму.

Отже, сучасна портфельна теорія на перше місце висуває оцінку дохідності та ризику інвестиційного активу, а не просто перед­бачення майбутніх дивідендів або ціни. Далі аналіз переходить від ізольованого розгляду окремих активів (що є основною рисою традиційного портфельного управління) до вивчення поведінки їх сукупності. Кореляції в зміні дохідності активів відіграють при цьому не менш важливу роль, ніж дохідності самих активів. Нарешті, сучасний аналіз базується на широкому й глибокому ви­вченні кількісних методів, передусім імовірнісно-статистичних.

Після етапу аналізу зазвичай розробляється стратегія інвестування. Це означає, що інвестор має вирішити, які активи йому потрібно купувати, коли їх слід продавати тощо.

Традиційні стратегії інвестування враховують, передусім, таку характеристику інвестиційного портфеля, як дохідність. Як уже зазначалося, сучасний підхід ураховує і другий фактор — ризик. Це значно ускладнює завдання вибору стратегії. Справді, якщо інвестор має два активи, за традиційним підходом він має обрати більш дохідний. Однак якщо цей актив є і ризикованішим, то проблема вибору ускладнюється: інвестор повинен віддати перевагу одному з двох активів (достатньо дохідному або ж занадто ризикованому). Вихід у цьому випадку полягає у створенні їхнього портфеля, тобто у формуванні сукупності цих активів у заданій пропорції, наприклад, 10 акцій компанії А, 5 акцій компанії В тощо.