Сторінка
1

Становлення естетики як науки

З XVII ст. починають укладатися нормативні естетичні сис­теми, що беруть свій початок ще з поетик епохи Відродження.

Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в Центральній Європі у XVI–ХУП ст. І хоча есте­тика бароко не зафіксована в спеціальних теоретичних тракта­тах, базові її принципи можна узагальнити на основі вивчення культури цієї епохи.

Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII – середини XVIII ст., пов'язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за на­ціональну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. У XVI – XVII ст. слово «бароко» (з португ. – раковина) уживалось як синонім до слів «незграбний», «брехливий», «фальшивий».

Стиль бароко одержав розвиток у тих країнах, де дворянство було панівним класом, але не поширився в країнах, де склалася своя національна буржуазна культура (Голландія, Англія, почас­ти Франція). Центральне поняття естетики бароко – краса. Це ідеальна категорія, що піднімається над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинне поліпшити природу, не повинне відби­вати каліцтво життя як таке, що протилежне красі. Краса підпо­рядковується ідеальній нормі (нею виступає античність), вона містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Краса втілюється в поняттях «грація», «декорум», «благопри­стойність».

Для творів епохи бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм.

Характерні риси культури бароко: цензура сюжетів; норми «великого стилю», «великого смаку», «великих ефектів»; ієрархія жанрів; історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – «ви­тончене мистецтво»; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – «низькі жанри»; синтез архітектури, музики, живопису, скульп­тури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ан­самблях як в одному цілому; урочистість і пишномовність творів мистецтва; прагнення вразити глядача.

Головні об'єкти ансамблю: палац, церква. Новий тип худож­ника: придворний віртуоз, який засобами свого мистецтва ство­рює сліпуче видовище.

Але теоретичне закріплення нормативна естетика XVII ст. знайшла в іншій системі – класицизмі, що зберіг свій вплив аж до кінця XVIII – початку XIX ст.

Класиг^изм – це напрямок, який оформився в художній куль­турі європейських країн на початку XVII ст. Зстетичні принци­пи класицизму протягом XVII – початку XIX ст. зазнали істот­них змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння пе­ред античністю. Мистецтво Древньої Греції і Древнього Риму розглядалося класицистами в якості ідеальної моделі художньої творчості. «Поетика» Арістотеля і «Мистецтво поезії» Горація справили величезний вплив на формування естетичних прин­ципів класицизму.

Естетика класицизму орієнтувала поетів, художників, компо­зиторів на створення образів мистецтва, що відзначаються ясніс­тю, логічністю, суворою врівноваженістю і гармонією. Все це, на думку класицистів, знайшло своє повне вираження в античній художній культурі.

Раціоналістичний характер естетики класицизму проявився у відверненій типізації образів, суворій регламентації жанрів, інтерпретації античної художньої спадщини, у зверненні мис­тецтва до розуму, а не до почуттів, у прагненні підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

Інтенсивний розвиток точних наук у XVII – XVIII ст. сприяв перемозі раціоналізму у філософії. Не випадково володарем ду­мок у цей час стає Рснє Аекарт (1596–1650), що виклав у «Міркуванні про метод» (1637) методологію раціоналізму, яка явилася в кінцевому рахунку і філософською основою естетики класицизму. Мистецтво, на його думку, повинно бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Вимоги ясності, чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова твору повинна відрізнятися раціоналістичністю, композиція бу­дується за суворо визначеними правилами. Головна мета худож­ника – переконувати силою і логікою думок.

Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Школа Буало (1636–1711). Свою доктрину він виклав у віршо­ваному трактаті «Поетичне мистецтво» (1674). Одним з основ­них положень естетики Буало є вимога в усьому наслідувати античність.

Французькі поети-класицисти П'єр Корнель (1606–1684) і Жан Расин (1639–1699), дійсно, дуже часто звертаються до античних сюжетів, але дають їм сучасне трактування.

Специфіка тлумачення античності французькими класицис-тами полягає в тому, що вони орієнтуються переважно на суво­ре римське мистецтво, а не на давньогрецьке. Зразками імітації для класицистів є «Енеїда» Вергілія, комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки.

Буало використовує матеріал античності для протиставлення його як мистецтву й естетиці бароко, так і демократично-реа­лістичному мистецтву Мольєра, Аафонтена та ін.

Класицистами переосмислюєтся антична міра. Естетика Відродження трактувала її в дусі внутрішньої гармонії, нібито властивої людині за природою. Класицисти також шукають гар­монію особистого і суспільного, але на шляхах підпорядкування індивіда абстрактному державному принципу. Тому міра висту­пає в них у вигляді зовнішнього обмежувального принципу.

У зв'язку з цим в ідеях прихильників класичного мистецтва виявляється певне протиріччя. З одного боку, вони культивували дисципліну в дусі підпорядкування людини абсолютистським порядкам, з іншого – ставили проблему соціалізації особис­тості, виховання людини, для якої властиве почуття суспільної дисципліни.

Як бачимо, у трактуванні античності прихильники доктрини класицизму займають іншу позицію, ніж гуманісти. В епоху Відродження «світлі образи» античності протиставляються «середньовічним привидам» з метою реабілітації права людини на земне щастя. Тому гуманісти висувають на перший план проблему краси, гармонії, пропорції, які, на їхню думку, скла­дають щиру сутність світу і людини. Про красу, гармонію, про­порції говорять і класицисти, але інтерпретація цих понять у них інша. Ідеалізм, умоглядність, раціоналізм, нашарування гео­метричної сухості – такі характерні риси їхнього трактування основних естетичних категорій.

Природа для Буало – щось протиявлене духовному ідеалу. Останній упорядковує матеріальний світ, і художник утілює саме духовні сутності, що лежать в основі природи. Розум і є цей духовний ідеал.

Свій блиск і гідність твір мистецтва повинен черпати в розумі. Буало жадає від поета точності, ясності, простоти, осмисленості. Він рішуче заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси як істини є ясність і очевидність: усе незрозуміле – некра­сиве. Характер, відповідно до ідей Буало, повинний зображувати­ся нерухомо, позбавленим розвитку і протиріччя. Типовий харак­тер у класицистів позбавлений будь-яких індивідуальних рис.